Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Він почув тільки «бо…», тільки цей уривок слова прорвався крізь стиснуте судомою горло, і Бартек сторчголов шугнув у пітьму, певний, цілком певний, що назавжди, на віки вічні, і прийняв це майже з радістю; довго він був певен, що канув у вічність, дуже довго, бо коли його вуха знов набули болючої здатності чути, подумав, що це вже, мабуть, половина вічності; не так і погано в цьому світі, який живі називають «той світ», тут зовсім непогано, можна навіть поворушити лівою рукою, якої не було, її відірвала смерть, ця відірвана рука не болить, блимає підсліпуватий вогник, то не небесне сяйво, о ні, вогник чадить, а поруч стоїть Петер, зі своєю приробленою бородою…
— Петер?
— Що ти, голубе, який я Петер, мене зроду Матусом кличуть.
— А в мене обидві руки?
— Обидві, тільки одна негодяща, але я гангрину накормив хлібом та павутинням.
— Що ти верзеш, чоловіче?
— Я вже не чоловік, я гієна, а кажу до діла, приклав я тобі до рани хліба з павутинням, він витягає гангрину, трупну отруту, от ти й обізвався. Петер отой, він хто такий?
— Нема вже Петера. Звалило там, у вересі.
— Багатьох там звалили. І багатьох рішили.
— Давно я в цій землянці?
— Календаря я не маю, костьол у Мураї спалили, не дзвонить, як на мене, то виходить п’ятий день, а може, й шостий, я думав, ти з голоду сконаєш.
— Але в мене лівої руки не було, — не вгавав Бартек, — коли трохи очумавсь, я шукав її й не знайшов.
— Може, затерпла, ти ж лежав на ній.
— Хай йому чорт, що ж воно буде?
— Горлорізи сюди не прийдуть.
— Не прийдуть?
— Вони мене бояться. В мені біс сидить.
Знову вернувся страх. Він божевільний, єдиний чоловік на цьому-тому світі і той несповна розуму, понурий дивак та ще й дуже говіркий, звісно, тут нема з ким говорити.
— Ти пустельник?
— Я гієна.
— Що це значить?
— Ходжу по кладовищах, свіжих кладовищах, де поб’ються, навбивають одні одних, перше ніж друге військо прийде ховати, я ходжу серед трупів, кожному зазираю в лице, як голова с, дивлюсь, може, котрий ще живий, може, мій син живий…
— Твого сина вбили?
— Вбили. Ходжу, може, котрий ще живий, але живого нема ні одного, вони всіх добивають, а тебе не побачили, значиться, бог над тобою змилувався.
— Давно вбили сина?
— Цього недавно. А другого трохи раніш. Тебе встрелили, та не добили, над тобою бог змилувався, а наді мною ні, в мені біс сидить.
Знов страх, мороз поза спиною йде, спина якась ніби чужа, неначе зсохлася, треба перепинити це його ідіотське базікання, конче треба.
— А чому його вбили?
— Другого чому вбили, чи що?
— Еге.
— За третього, котрого вбили ще раніше.
— А четвертого? — спитав Бартек, дивуючись із своєї злості й водночас соромлячись її, але його злякала думка, що, може, в Матуса, цього пустельника-гієни, вбили цілу дюжину синів, і його, Бартека, він виніс із пекла, з кладовища, як сам казав, тільки для того, щоб замучити тепер балачками про дванадцятьох убитих синів. Але Матус зіщулився, замкнувся в собі, в миготливому світлі каганця риси його стали виразнішими, гострішими, обличчя втратило всі ознаки справжнього чи тільки уявного божевілля.
— Четвертого я не мав, — сказав він таким тоном, ніби виголошував собі найтяжчий з усіх можливих присудів.
— Це добре, — відітхнув Бартек, — а то б його теж убили.
— Ач який ти, чого б це його мали вбивати, як уже вбили трьох?
— Не вбили б четвертого?
— Ні, — відказав Матус з безмежною переконаністю й твердістю.
— Чому?
— Ну, сам не знаю, чому. — Помовчав, похитуючи кустратою, мов копиця, головою, потім шепнув: — Малий був би. Він був би ще замалий, щоб його вбивати. «Немає замалих для горлорізів, серед людей таких нема, а от, наприклад, кролі…» Але цього Бартек уголос не сказав, йому хотілося простягти ліву руку, що не боліла, зробити якийсь жест, покласти її на плече Матусові, потиснути йому руку; але що можна виразити рукою, надто лівою, та ще в такому місці і в такий час? «Не будь сентиментальним, пацифісте з партизанським минулим».
Раптом ніби стало темніше, і потім у Бартека зародилась підозра, що йому потемніло в очах.
— Пити хочеться.
— В мене є зілля, добре зілля, випий.
Рот і горло опекло, наче самогоном, але Бартек пив жадібно, поки Матус не сказав:
— Годі, ти б краще попоїв.
— Посплю трохи.
— Заснеш голодний, то й не збудишся, навіки заснеш, ти ж п’ять днів уже не їв і кров’ю зійшов; у мене є юшка, юшка з птиці, як для дитини, не з голуба, де тут візьмеш голуба, з вороняти, для тебе зварив, зараз нагрію…