Сучасна польська повість

Поручник сидів з виглядом маршала, зсуваючи окуляри на лоба з залисинами, обмацував Бартека невиразним і липким поглядом, але ховав від нього очі, роздивлявся на подертий мундир із залишками знаків розрізнення, ніби перевіряючи, чи добре лежить на ньому форма, чи вона часом не з чужого плеча; він робив знуджену міну, насправді ж був наїжений, підозріливий.

— Довго ви були, капітане, — слово «капітан» вимовляв ніби з іронією, в усякому разі, з сумнівом, — у того, як його там, Матуса, довго?

— Не у відпустці ж…

Поручник знов з хвилину совав окуляри, потім спитав:

— Ви були в спецбатальйоні? Були, — відповів сам собі, — отже, знаєте, добре знаєте, що вони, бандерівці, не залишають поранених живими, а тим паче офіцерів, знаєте, правда ж? «Чи був ти хоч годину на фронті, поручнику? Або в лісі? Ніде ти не був, нічогісінько не бачив, і бандерівців бачив тільки з-за чужої спини. Ти не знаєш, що то гнити в канаві, коли вся одежа на тобі, наче мокра пелюшка, не знаєш, що таке голод і бігунка, після того як з порожньою утробою налигаєшся холодної юшки, що таке спати навстоячки та на ходу й танцювати під мінометним вогнем, коли нема такого місця, куди б не впала міна; мабуть, ти бачив такі кадри, зняті на передовій, та чи бував у тебе, поручнику, повний рот грязюки і чи закладало тобі вуха на тиждень від канонади? В тебе повний рсіт запитань, твоє діло питати, питайло…»

— Може, чули, і такі нам трапляються, що і нашим, і вашим, — чули?

— Можу показати місце на карті.

— Яке місце?

— Де живе Матус.

— А це не занадто — шукати отого, як його там, Матуса? — Знов питає, тільки питає…

— Як хочете.

— Може, вас хто-небудь знає в корпусі?

Поручник-питайло йому, ясна річ, не вірить. Може, його обов’язок не вірити. Але в Бартека було таке почуття, ніби він тут не вперше. Колись із ним уже було щось подібне, хтось йому не вірив, а він не міг цьому зарадити. Ага, то було за лісових часів, вони збирались прорватись крізь лінію фронту, щоб вийти назустріч росіянам. Модест казав Бартекові: «Щось дуже тебе тягне на схід, це давня шляхетська традиція, може б, зачекати або на захід податись? Нащо? А щоб відвоювати п’ястівські землі, це ж записано в програмі Спілки польських патріотів[41]». Бартек дуже добре знав, що згадка про п’ястівські землі — безсоромний глум; Богун ішов на захід відомо чого, Модест підбивав відомо на що — відступати з німцями; як він міг вірити в успіх своєї місії — цього Бартек ніколи не розумів; говорив про це з політпрацівником, той побував у полоні в Богуна, твердий був чоловік, а Бартеку відповів так: «Ви з Модестом сваритесь між собою, видно, така вже у вас традиція». — «В кого це — у вас?» — «У БХ[42]», — каже Глухий — таку він мав кличку. «Я організував цей загін, я за нього й відповідаю». — «Не організував, — каже Глухий, — а забрав в аківців[43], але не бійся, ніхто на твоє командирство не зазіхає, ні Модест, ні я, тільки не хвилюйся, зелений ти ще». — «Це натяк, що прапор зелений?» — «Ні, — відповідає Глухий, — молодий ти, ось що я маю на увазі, а з Модестом перестаньте гризтись, адже приховати цього не можна, це деморалізує людей». Подались тоді на схід, і все склалося добре, бо йшли через Вільковиці, і коли Бартек опритомнів після поранення, прибігла Магда і плакала, мов над небіжчиком; Магда, де вона тепер, час, що минув відтоді, так розрісся, розтягнувся, неначе Магда не існувала вже ніде, крім його пам’яті, вона зберігалася в спогадах, мов цілющий бальзам, хоча ні, ліки гіркі, а з Магдою все було інакше, навіть самому важко це збагнути, і ще лишилася в пам’яті недовіра, підозрілість Глухого, і вона не цілюща, хоча й гірка, і лишився Модест, який не дістав там, біля Совиної гори, кулі в ключицю, зате потім дістав звання майора; цей поручник-питайло теж міг би бути майором, йому б це більш личило, він мав би над Бартеком більшу перевагу; та в нього й так досить переваг над потенціальним дезертиром чи шпигуном, переваг того, хто задає питання, а Бартек мусить чекати, поки знайдеться людина, яка його знає, мусить чекати, може, й під арештом…