Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Знайома вулиця, тиха, пуста, спить глибоким сном.
Знайоме, звичайно малолюдне перехрестя, заросле миршавим бур’яном. Огорожа поржавіла, тільки будинок такий самий, як чотири роки тому, коли він залишав його, вигнанець, стримуючи сльози, сентиментальний недотепа, будинки не старіють так швидко. Він не почував хвилювання, і це непокоїло, посилювало втому. Спинився, обвів очима стіни, вікна, крутий дах, увесь фасад будинку, вдивлявся в нього здаля, немов боячись натрапити на щось небажане, на якусь тріщину, якесь зловісне тавро.
Місяць засяяв ясніше, на сірій стіні проступив світлий прямокутник. Раніш його тут не було. Бартек підійшов ближче, задер голову, приклав до ока, мов підзорну трубу, згорнуту долоню.
В цьому будинку переховувався від гітлерівських катів Миколай Новак, борець КПП і ППР, замучений в Освенцімі.
Дядько Новак. Бартек майже не знав його. Але колись мав серце на дядька. До війни через нього у Бартека були неприємності в гімназії. З третього класу хлопця надовго виключили, і потім він уже не зміг надолужити пропущене. Бідний дядько Миколай.
В цьому будинку народився і виріс Бартоломей Новак, герой, командир партизанських загонів БХ і AЛ, капітан Війська Польського, полеглий у боротьбі з фашистськими бандами.
Бартек протер очі, вщипнув себе за обидві щоки.
Кароль не поставив би такого надгробка. А це ж, власне, надгробок. Героєві. Кому це потрібно? Може, Петерові?
Напевно, Петерові. Але не тільки йому. Іншим теж. Їм усім. Підійти, постукати у вікно, сказати: «А ось і я, герой!» Піти і вилаяти їх. Треба їх висміяти. Але кого? Магда теж тут. Живе під його надгробком. Живе з Каролем. Він перший до неї залицявся. Треба зіпсувати їм ідилію. Конче треба туди піти, а то… а то…
Але він ішов у протилежний бік, до великого моста через річку. Подумки будив їх, лаяв усіх, крім матері, про яку зараз хотів забути. Але йшов у протилежний бік.
7
— Так, тепер це кімната Чеслава. Ми тут робили уроки, пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
— Говори тихше. Магда може прокинутись.
— Спокійно, не нервуйся, Каролю, я Магди не боюсь. Ну так от. Ти думаєш, чого я тоді втік? Що мені здавалось найстрашнішим? Стати посміховищем. Більш за все я боявся одного — бути смішним. Хоча тоді ще не усвідомлював цього як слід. Це прийшло потім. Хіба ж не смішно: герой, який зробився героєм тільки тому, що поліг на полі бою, приходить і заявляє: «Зовсім я не поліг». Хіба ж не смішно знімати із стіни такий розкішний надгробок, знімати, очевидно, нишком, або відрубувати ту, нижню, половину, хіба це не смішно вже само собою? Поміркуй, спробуй уявити себе на моєму місці, ні, не тепер, я не хочу тебе образити, а тоді — що б ти зробив, чи зважився б виставити на посміх не так себе, як вас, усю родину, та й не тільки родину, а мабуть, щось більше, адже цей чудовий надгробочок, очевидно, має символізувати щось більше, чи зміг би ти все це перетравити?..
— Не знаю. Які в тебе наміри?
— Ти на диво прямолінійний, Каролю, всі ви на диво прямолінійні. Самі плекаєте якісь наміри, носитеся з ними, тому й вимагаєте їх від мене, — гаразд, не буду казати у множині, казатиму: ти, Каролю, — тому ти навіть не припускаєш, що хтось інший змушений обходитись без такої розкоші, як наміри, що в його житті вони здебільшого не мали значення…
— Ну, не завжди.
— Ні, саме так, Каролю, і, будь ласка, спокійно, не треба нервуватись, я прийшов не для того, щоб робити комусь капості. Але, бачиш, я зовсім не збирався стати іконкою в капличці, монументиком, рекламною вивіскою, а хотів віддати все, що зможу, справі, відомій тобі справі; після війни, думав я, мені не обов’язково носити мундир, нехай інші повоюють, я ж придамся й без мундира, може, то була малодушність, може, ти саме так це назвеш, але, добре поміркувавши, зрозумієш, що тут не було малодушності чи чогось такого, та вже тоді мені казали: «Найкращі люди потрібні тепер в армії, найкращі»; вже тоді я був найкращим, не огинався, робив своє діло, якнайкраще, як тільки міг, але суть була зовсім не в цьому, тепер я це ясно бачу…