Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
— Ти міг би піти зі мною. Повинен зі мною піти.
Матус замислився: чи боровся із спокусою покинути печеру й вернутись до людей, чи, може, тільки добирав слова, щоб сказати про своє рішення.
— Я нікуди не можу йти.
Якось іншим разом:
— Ти повинен піти зі мною, Матусе, може, знайдеш десь своїх синів, котрогось із них.
— А ти знайдеш смерть.
— Смерть нікого не мине.
— До горлорізів потрапиш.
— Потраплю до своїх.
Кілька разів Бартек рішався і в останню хвилину відмовлявся від свого наміру: «Матус правду каже, далеко не зайду, ще кволий». Нарешті настав той день, схожий на неділю чи яке свято, повівав лагідний, живлющий вітерець, на галявинці стояла молода сарна, довго дивилась на пеньок берези перед печерою, потім неквапно подалась у хащі; маленькі хмарки лежали на небі, мов святкові скатерки на великім столі, джерельце біля печери ніби притихло, і сірі камінці у воді стали видніші.
— Я коли-небудь сюди повернусь.
— А навіщо?
Матус мав рацію, Матус не був ані причинний, ані божевільний, заросле лице його було прекрасне, Бартек знав, що запам’ятає це обличчя краще, ніж багато інших облич, щоб понести його в своїм серці. «Не будь сентиментальним, не будь сентиментальним, не будь…»
Він ішов стежкою, що навскіс збігала вниз по схилу, серед глибокої тиші власні кроки здавались йому надто гучними, добре вишколений розвідник, а тим більше командир спецбатальйону повинен ходити тихше; врешті йому причулося, що це не тільки луна, а хтось крадеться за ним; він обернувся — кроків за десять стояв Матус, високий, причаєний, в усій його постаті було щось хиже і водночас сумне; вони стояли так один проти одного, і Бартек знав, що перший не рушить з місця, нарешті Матус перехрестився, повернув назад і повагом почвалав під гору.
5
Чеслав чекав довідки про виписку з лікарні, довідка була вже підготовлена, але хтось ще мав підписати її; він не знав до ладу, чий підпис потрібен, і через те не міг прискорити справу; канцеляристка в білому халаті сказала, що такий поважний пацієнт не може залишити лікарню без оформлення за всіма правилами, і Чеслав не розібрав, чи в словах «поважний пацієнт» крилася якась іронія, чи то було просто кокетство; він махнув кистю, що вільно лежала на перев’язі, і став чекати; а щоб згаяти час, розглядав своє відображення у віконній шибці; йому здавалося, що біла перев’язь, яка підтримує руку, робить його мужнішим; він високий і стрункий, обличчя ясне, майже наївне, світлий чуб над високим чолом, сірі очі дивляться ніби здивовано; в душі він радів, що схожий на Бартека, а не на Кароля, брюнета з передчасною сивиною. Нарешті Чеслав вийшов з лікарні, залишивши позаду неприємний запах ліків та дезинфекції, і зрозумів, що, власне, поспішати йому нікуди; він ступав по трохи підталому снігу, який прикривав вибої небрукованої вулиці, люди шанобливо віталися з ним, навіть незнайомі.
— Здоров! — Хтось плеснув його ззаду по плечу; відколи Чеслав пустив дотеп про голосування «за трійку», товариші з комітету ЗВМ прозвали його Вчителем, потім він перейшов з комітету в управління Смоляка, в охорону, але прізвисько «Вчитель» за ним лишилося, і це його навіть трохи тішило. — Що, Вчителю, на побувку з лікарні?
— Назовсім.
Товариш із комітету упрів, видно, кудись поспішав.
— Щось трапилося? — спитав Чеслав.
— Вікно в нас вибили серед білого дня. А до каменя прив’язаний папірець з адресою.
— То ти з цим біжиш до Смоляка?
— Ні, до скляра. Не можна, щоб ця діра страху наганяла.
Чеслав у лікарні знудився і залюбки поговорив би, але за тим уже й слід захолов. Проходячи повз Управління державної безпеки, вирішив зайти туди: не сподівався, що застане Смоляка, але показатись годилося.
Проте Смоляк був на місці, він кричав у телефонну трубку:
— Що? Мосціско? А хіба в гміні[40] нікого нема? Як, як ваше прізвище? Але ж там поряд відділення міліції! — З хвилину стукав по важелю, потім сказав чи то сам до себе, чи то до Чеслава: — Зв’язок перервався, сідай.
40
Гміна — волость (польськ.).