Сучасна польська повість

— Сідайте, пане офіцер.

Бартек сів, і зразу йому схотілося спати, але селянин був говіркий.

— Гарна осінь. Як у перший рік війни.

— Гарна.

— Ви інвалід?

— Інвалід.

— Може, знайдеться щось добре закурити?

— Я не курю.

— Ви до кого у Вільковиці?

Хотів сказати: до Слотів, та згадав, що Магдиного батька нема на світі, вона сама.

— До Магди Слоти, — відповів неохоче.

Селянин чвиркнув крізь зуби.

— То невчасно вибралися.

Бартек не зрозумів, подумав, що той натякає на пообідню пору: Магди може не бути вдома, працює в полі, Слоти мали клапоть землі.

— Почекаю.

— Не дочекаєтесь. Її тут нема.

— Як це нема?

— А так. Виїхала влітку з Новаками, що були тут на висилці.

— Ви-ї-ха-ла?

— Еге ж, а що ж вона мала робити, сама-самісінька, отой її Новак, партизан, може, чули, про нього багато писали, наклав головою в горах, от і поїхала з тими другими Новаками.

Бартек дивився в лице селянинові й бачив заросле обличчя Матуса: «Не знайдеш своїх, знайдеш смерть»; може, затопити цьому чоловікові в пику: «Ти п’яний, старий чорт, верзеш казна-що». З затуманеного осіннього неба враз хлюпнуло жаром, як тоді, в яру поблизу Мурая, аби тільки не зомліти…

— Спасибі вам, чоловіче добрий. — І він зіскочив з таратайки, рушив назад у Крачів, дерев’яне, мов пасіка, містечко, за ним — ліс, не звичайний ліс, а той самий, де вперше його було поранено під ключицю і куди Магда прибігла його оплакувати. У Крачеві немає військової комендатури, зате є шинок у будинку з дерев’яною галереєю під аркадами, перетривав шиночок війну, тільки хазяїн помінявся. Бартек був голодний і не став читати меню, написане гарним каліграфічним почерком, мов у шкільному зошиті, їв швидко, не відводячи очей від тарілки, бо йому шибнула в голову гадка, що хтось із відвідувачів може його впізнати. «Грошей, мабуть, за цей час не обміняли», — подумав він, виймаючи з кишені рожеві банкноти, на одній були іржаві плями від крові, і Бартек довго до неї придивлявся, банкнота була схожа на стару географічну карту; хтось торкнув його за плече, і Бартек здригнувся, наче вдарений струмом, але це був незнайомий чоловік, просто він хотів випити з польським офіцером, ні разу ще не випивав з польським офіцером, з російськими доводилося, а з польськими — ні; він притяг пляшку горілки, каламутної, як його посоловілі очі, Бартек випив, понюхав скибку хліба, незнайомець чухав неголену фізіономію, схожу на роздавленого їжака, і торохтів, підливав і торохтів: «От і є в нас Польща, вже рік, рік з гаком, як є в нас люба Польща, бо ж Польща таки завжди люба, правда? А от самогон гнати забороняють, чим Польщі заважає самогон? Коли б не самогон, народ не витримав би під німцем, хіба не так? Авжеж, так; неправда, кажеш, друже? До Кольська, кажеш, це не до Америки, не знаю, де воно, але, мабуть, ближче, ніж Америка, сіфом[44] пливти не треба, сіфкарти не треба; мій брат, як їхав до Америки, мусив купити сіфкарту, тобі пора йти, шкода, так добре пилося…» Великий годинник на стіні цокає, хрипко вибиває години, якби спинити блискучий жовтий маятник, не треба було б звідси виходити, але годинник висить високо, шинкар засвічує велику гасницю, святобливо вішає її туди, де на голубуватій стіні чорніє віяло кіптяви; не можна спинити жовтого маятника, Кольсько — не Америка, Магда в Кольську вже не чекає Бартека, чого вона чекає, може, вже й нічого, протиратиме очі, щипатиме себе за щоку, коли побачить, вже тільки заради цього треба туди йти, їхати, пливти, треба дістатись туди якомога швидше; дивно, як просто вмираєш, перестаєш існувати в чужому житті, в чужих списках, як легко переконати людей у чиїйсь загибелі; в штабі його зарахували до вбитих, поквапно, без вагань, без найменшого сумніву, і цього було досить, щоб він умер для всіх: для жителів Вільковиць, для Магди, для родичів, для матері і братів; треба скоріше спростувати цю помилку, там, удома, мати, брати не візьмуть під сумнів його особу, як поручник-питайло, треба дістатись туди якнайшвидше, не можна ж пливти за течією, перше рішення — найслушніше…