Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
З тією самою злістю писала про табірний одяг і інша жінка-в’язень: їм видали «короткі підбиті пальта, товсті панчохи до колін і шкарбани з березової кори. Ми виглядали, як зловісні чудиська. З власного одягу в нас майже нічого не лишилося. Все було продано засудженим жінкам чи, якщо правильніше, обміняно на хліб. Шовкові панчохи і шарфи викликали таке захоплення, що ми були просто зобов’язані їх продати. Відмовлятися було надто небезпечно»[629].
Драний одяг, здавалося, спеціально слугував для того, щоб принижувати гідність, тому пізніше багато в’язнів вдавалися до всіляких винаходів, щоб якось зробити його кращим. За спогадами однієї жінки, спочатку вона не зважала на «дуже старий і подертий» одяг, який їй видали. Проте потім вона почала зашивати дірки, робити кишені й перешивати одяг, «як це робили й інші жінки», щоб не відчувати себе такою приниженою[630]. Загалом, жінки, що вміли шити, могли заробляти собі додаткові хлібні пайки — навіть найменше поліпшення стандартної уніформи цінувалося дуже високо: здатність виділитися, виглядати хоч трохи краще за інших, як ми побачимо далі, пов’язувалися з вищим місцем в ієрархії, кращим здоров’ям, більшими привілеями. Добре розумів значення цих маленьких змін Варлам Шаламов:
«Натільна білизна в таборі буває "індивідуальна" і "загальна". Це — казенні, офіційно прийняті вирази поряд із такими словесними перлами, як "заклопленість", "завошивленість" і т. д. Білизна "індивідуальна" — це білизна трохи новіша і трохи краща, яку бережуть для табірної обслуги, десятників із в’язнів та інших привілейованих осіб… Білизна ж "загальна" є загальна білизна. Її роздають тут таки, в лазні, після миття, в обмін на брудну, яка збирається і підраховується, втім, окремо і заздалегідь. Про жоден вибір по зросту не може бути і мови. Чиста білизна — чиста лотерея, і дивно й до сліз боляче було мені бачити дорослих людей, що плакали від образи, отримавши зотліле чисте замість міцного брудного. Ніщо не може людину змусити відійти від тих неприємностей, які і складають життя…»[631]
Та шок від миття, гоління і одягу вже як зеків — це тільки перший ступінь довгого процесу посвячення. Безпосередньо після цього в’язні проходили одну з найважливіших процедур свого табірного життя: відбір — і розподіл за категоріями працівників. Процес відбору впливатиме на все — від статусу в’язня в таборі до типу бараку, де він житиме, і роботи, на яку його поставлять. А все це, у свою чергу, може бути вирішальним у тому, житиме він чи загине.
Слід відзначити, що я не знайшла жодних спогадів, у яких було б описано «відбір» того типу, який відбувався в німецьких таборах смерті. Тобто я не зустрічала спогадів про певні регулярні «відбори», які закінчувалися відсіюванням слабших в’язнів і їх розстрілом. З певністю можна стверджувати, що такі звірства справді відбувалися — один мемуарист пише, що йому вдалося пережити це на Соловецьких островах[632], — але звичайна практика, принаймні наприкінці 1930-х — на початку 1940-х років, була іншою. Ослаблених в’язнів не вбивали після прибуття у якомусь з віддалених таборів, а натомість давали період «карантину» — як для того, щоб пересвідчитися, що їхня хвороба не заразна, так і для «відгодівлі», для того, щоб вони поправили здоров’я після довгих місяців у тюрмі й жахливих переїздів. Здається, що табірне начальство ставилося до цієї практики серйозно, погоджуються з цим і в’язні[633].
Наприклад, Олександра Вайсберга перед тим, як відправити в шахту, добре годували і дозволили відпочити[634]. Після довгого етапу до Ухтіжемлагу Єжи Гліксману — тому самому польському соціалістові, якому так сподобалися «Аристократи» Погодіна, — дали три дні відпочинку, під час якого до нього та його товариша ставилися як до «гостей»[635]. Петра Якіра, сина радянського воєначальника, в Сєвураллагу помістили в карантин на два тижні[636]. Євгенія Гінзбург згадувала кілька перших днів у Магадані як «суцільний клубок безпам’ятства, болю, провалів у чорноту небуття». Її прямо з пароплава «Джурма» забрали до лікарні, у якій за два місяці вона повністю відновила здоров’я. Дехто ставився до цього скептично: «Телець на заклання. — Кому тільки потрібна ця поправка? Вийдете звідси — відразу на загальні [роботи]. За тиждень знову перетворитеся на той самий труп, яким були на "Джурмі"…»[637]
Після видужання, якщо воно їм було дозволено, вдягнені у нове, якщо їм давали новий одяг, починався серйозний процес відбору. В принципі, тут існувало дуже багато різних правил. Ще на початку 1930-х років ГУЛАГ видав дуже суворі складні накази щодо класифікації в’язнів. Теоретично призначення в’язням роботи мало відбуватися згідно з критеріями двох типів: їхнього «соціального походження» і вироку та їхнього здоров’я. У ті ранні часи в’язнів ділили на три категорії: в’язні з «трудящих класів», засуджені не за контрреволюційні злочини, термін ув’язнення яких становив до п’яти років; в’язні з «трудящих класів», засуджені не за контрреволюційні злочини, з вироками понад п’ять років; і засуджені за контрреволюційні злочини.
629
Hoover, Polish Ministry of Information Collection, Box 114, Folder 2.
630
Улановская. — с. 356–365.
631
Shalamov, Kolyma Tales. — p. 341.
632
Ширяев. — с. 31–37.
633
Наприклад, ГАРФ, 9489/2/25.
634
Weissberg. — p. 92.
635
Gliksman. — p. 240; Адамова-Слиозберг. — с. 48.
636
Yakir. — p. 117.
637
Е. Ginzburg, Journey into the Whirlwind. — p. 365.