Історія ГУЛАГу

Та шок від миття, гоління і одягу вже як зеків — це тільки перший ступінь довгого процесу посвячення. Безпосередньо після цього в’язні проходили одну з найважливіших процедур свого табірного життя: відбір — і розподіл за категоріями працівників. Процес відбору впливатиме на все — від статусу в’язня в таборі до типу бараку, де він житиме, і роботи, на яку його поставлять. А все це, у свою чергу, може бути вирішальним у тому, житиме він чи загине.

Слід відзначити, що я не знайшла жодних спогадів, у яких було б описано «відбір» того типу, який відбувався в німецьких таборах смерті. Тобто я не зустрічала спогадів про певні регулярні «відбори», які закінчувалися відсіюванням слабших в’язнів і їх розстрілом. З певністю можна стверджувати, що такі звірства справді відбувалися — один мемуарист пише, що йому вдалося пережити це на Соловецьких островах[632], — але звичайна практика, принаймні наприкінці 1930-х — на початку 1940-х років, була іншою. Ослаблених в’язнів не вбивали після прибуття у якомусь з віддалених таборів, а натомість давали період «карантину» — як для того, щоб пересвідчитися, що їхня хвороба не заразна, так і для «відгодівлі», для того, щоб вони поправили здоров’я після довгих місяців у тюрмі й жахливих переїздів. Здається, що табірне начальство ставилося до цієї практики серйозно, погоджуються з цим і в’язні[633].

Наприклад, Олександра Вайсберга перед тим, як відправити в шахту, добре годували і дозволили відпочити[634]. Після довгого етапу до Ухтіжемлагу Єжи Гліксману — тому самому польському соціалістові, якому так сподобалися «Аристократи» Погодіна, — дали три дні відпочинку, під час якого до нього та його товариша ставилися як до «гостей»[635]. Петра Якіра, сина радянського воєначальника, в Сєвураллагу помістили в карантин на два тижні[636]. Євгенія Гінзбург згадувала кілька перших днів у Магадані як «суцільний клубок безпам’ятства, болю, провалів у чорноту небуття». Її прямо з пароплава «Джурма» забрали до лікарні, у якій за два місяці вона повністю відновила здоров’я. Дехто ставився до цього скептично: «Телець на заклання. — Кому тільки потрібна ця поправка? Вийдете звідси — відразу на загальні [роботи]. За тиждень знову перетворитеся на той самий труп, яким були на "Джурмі"…»[637]

Після видужання, якщо воно їм було дозволено, вдягнені у нове, якщо їм давали новий одяг, починався серйозний процес відбору. В принципі, тут існувало дуже багато різних правил. Ще на початку 1930-х років ГУЛАГ видав дуже суворі складні накази щодо класифікації в’язнів. Теоретично призначення в’язням роботи мало відбуватися згідно з критеріями двох типів: їхнього «соціального походження» і вироку та їхнього здоров’я. У ті ранні часи в’язнів ділили на три категорії: в’язні з «трудящих класів», засуджені не за контрреволюційні злочини, термін ув’язнення яких становив до п’яти років; в’язні з «трудящих класів», засуджені не за контрреволюційні злочини, з вироками понад п’ять років; і засуджені за контрреволюційні злочини.