Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
В адвокатському вікні зелений прапор, фальсифікований символ. Людина не може обійтися без символів. Іноді, вмираючи, людина сама стає символом. Як Бартек у масштабах Кольська. Як Варинський[39] — у масштабах всієї революції. Революцію не роблять у білих рукавичках. Ленін. Комунізм — це влада Рад плюс електрифікація всієї країни. Увесь народ голосує за «3». «За трійку», як каже Чеслав. За соціалізм. Голосує за сотню-дві кроків од убогої центральної площі. Взимку замети, весною і восени — калюжі, влітку — пилюка. «Пане секретар, а за соціалізму Кольсько зроблять справжнім містом? Я не чорний реакціонер, я просто питаю». Сміх. Нестримний регіт. Сміється той, хто сміється останній.
З хвіртки виходить Петер, махає порожнім рукавом, не дочекався сьогодні Кароля, може, щось сталося. Але Кароль сховається в тіні, пережде, нема охоти балакати з Петером, бо перше питання буде про Ступольну. Небо вияснюється, проглядають зорі, коли стоїш, дивишся здебільшого на небо, коли йдеш, — дивишся під ноги. Тільки Петер ходить по пам’яті, мов кіт.
— Їсти будеш? — питає Магда ніжно й тихо, питає з надією, їй хочеться, щоб він попоїв, щоб не був удома, наче чужий, з обов’язку.
— Я не голодний, перекусив у їдальні.
Кароль нишпорить у шухлядах стола, дістає сигарети.
— Знов палиш. Ти ж кинув палити.
— Не борони йому, Магдо, — озивається мати. — Знаєш, Каролю, завтра Чеслав вертається додому на поправку.
Ксавера — біля дверей, з котом на руках, «ну й гладючий став котяра, нарешті Ксавері є з ким спати». Але вийти не поспішає.
— Я втомився, — кидає Кароль з явним натяком.
— На добраніч, — каже Ксавера й виходить якомога повільніше.
Ще десять хвилин, ще чверть години. Мати стоїть біля груби, згорнувши руки на грудях, і дивиться на Кароля, стежить за кожним його рухом, вона рада, що Кароль повернувся, рада, що Чеслав прийде додому на поправку, їй хочеться висловити цю свою радість, Кароль розуміє це, але не знає, що їй сказати, він стомився, від сигарети паморочиться голова, його опановує приємна знемога, заціпеніння, дуже хотілося б розповісти матері щось таке, щоб її сьогоднішня радість стала ще повнішою, але Ступольна не годиться, Сворновський не годиться, Сворновський з мишею на сідниці.
— Чого ти смієшся, Каролю?
— Пригадалась кумедна історія. — Кароль трохи збентежився, на щастя, Магда не допитується, її не дуже цікавлять кумедні спогади; за десять хвилин, за чверть години мати піде до себе, понесе свою радість за Чеслава Бартеку, що стоїть за склом, неодмінно треба умовити її, щоб улітку поїхала куди-небудь, у Закопане або до моря.
— Мамо, ви б хотіли влітку відпочити? На морі, скажімо.
— Сама?
— Я візьму відпустку, — сказав Кароль, а мати зітхнула із сумнівом.
— Я вже нікуди не поїду.
Минули ці десять хвилин чи чверть години, Магда в халаті підійшла до вікна, зачинила віконниці, перевірила, чи защіпка добре держить.
— Не бійся, він більш не прийде.
Вона не відповіла.
— Ти б убила його, якби могла? Коли він був тут, коли плював мені у вічі?
— Звичайно. Господи, вбила б, не вагаючись.
— Я вже вбив його.
Вона дивилась недовірливо, потім знеможено сіла на ліжко.
— Що ти кажеш?
— Він у мене не влучив, а я в нього влучив. Та це випадок.
— У тебе стріляли?
— Не треба про це. Шкода, що сказав тобі.
Магда довго мовчала, мабуть, повернулась до свого залу для чекання, де він був тільки випадковим супутником, який розповідає про себе далеко не все. Мовчала, аж поки заснула, чи, може, тільки вдавала, що спить, він не міг розібрати.
— Спиш? — запитав пошепки, вона не ворухнулась; надворі зарипіли кроки, Магда не сполохалась, виходить, справді спала; легкий стук у двері, Кароль обережно встав, вийшов у сіни і тільки тут засвітив світло.
— Хто там?
— Свій.
Цей голос ударив його, мов камінь, він більш не питав, не хотів ще раз почути цей голос. Тремтячими пальцями відсунув засув і сахнувся, ніби хотів тікати; в освітленому прямокутнику стояв чоловік у довгім некритім кожусі й лижній шапочці, з кудлатого коміра виринуло обличчя, заросле рудою, багато тижнів не голеною щетиною, в очах хворобливий блиск — недуга, страх чи, може, божевілля. «Все-таки, — подумав Кароль, — все-таки…»
39
Варинський, Людвік (1856–1889) — засновник першої польської революційної робітничої партії «Пролетаріат».