Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

І правда, шкода, коли дивишся, як голодні українці жебракують, а коли запитуєш, чому не працюєте у себе вдома, то відповідають, що немає насіння, і в колгоспах нема чого робити, і забезпеченість погана. Взагалі, факт залишається фактом, що мільйони людей блукають голі, голодні по лісах, станціях, містечках і колгоспах Білорусі, й просять шматок хліба.[685]

А проте українці продовжували покидати батьківщину, не в останню чергу тому, що в Росії та Білорусі дійсно було більше продуктів харчування. Наприкінці жовтня 1932 року батько молодої дівчини вирушив до Ленінграда. Виїхавши таємно посеред ночі, її родина через кілька тижнів приєдналась до батька, незважаючи на переповнені голодними селянами станції: «Тоді ні Москва, ні інші міста коло неї не голодували. Цього тернового вінка тільки Україна вдостоїлась». Ця сім’я вижила тільки тому, що змогла здійснити таку важку й далеку подорож на північ.[686]

Так само робили багато селян: у січні 1933 року ДПУ звітувало, що на станції Лозова було куплено 16 500 міжміських квитків, і 15 000 квитків у Сумах — обидва міста Харківської області в північній частині України.[687] Десятки тисяч людей намагалися виїхати з республіки. До кінця 1932 року залізничні станції по всій Україні були переповнені виснаженими людьми в лахмітті, котрі намагалися випросити в пасажирів їжу та квитки, адже в більшості селян вже не залишилося грошей. Хлопчик, який в той час подорожував разом із своєю матір’ю, бачив трупи на залізничному вокзалі Харкова і спостерігав, як молода дівчина, схопивши курячі кістки з підлоги в буфеті вокзалу, почала їх гризти. Ті, хто встиг сісти на поїзд, ховалися під лавками; провідники виштовхували їх, але багато селян все одно намагалися сісти на потяги.[688] Ці самі натовпи дуже стурбували Ворошилова, Будьонного та Kipy Аллілуєву влітку 1932 року. Восени того ж року та взимку 1933 їх кількість тільки зросла.