Сучасна польська повість

— Чого ти задумався? — питає Смоляк.

— Бабські химери. Чисто бабські, мріється мені внучок і пенсія. — Кароль протирає скло в кабіні, вдивляється в лавину снігу, яка мчить назад, на вибоях щось стукає об дно кузова, напевно, голова вбитого, Кароль тупає ногами, не так від холоду, як для того, щоб заглушити оте гупання голови об дошки, позіхає, очі в нього сльозяться.

— Ти хотів зі мною поговорити?

— Може, іншим разом. На сьогодні з тебе, мабуть, доволі.

— А про що?

— Про ставку віч-на-віч. Один тип видає себе за твого брата, його приставлено з Познані, затримано із зброєю в руках, у нього шрам під ключицею, великий шрам, у твого брата Бартека, так його звали, теж був такий…

Кароль не впізнає Смоляка, це убитий встав, підсів до Кароля, ворушить борлаком, він не хлопець на побігеньках, а представник полковника Бартека, полковник має два бажання, Смоляк надто легко помінявся з ним місцем і роллю, Смоляк, чортів іпохондрик; Кароль відвертається від нього, від цього двоїстого обличчя, так часом у кіно одне обличчя накладається на друге, в кіно або уві сні; Кароль довго протирає скло, лавина снігу мчить назад, на вибоях щось глухо гупає об дно кузова.

— Чого ж ти зразу не сказав?

— Не горить, замки в нас міцні.

— Ти віриш цій бридні?

— Не вірю. Але я не знав твого брата.

Не обов’язково знати Бартека, щоб не вірити в його воскресіння, в газеті була фотографія, та сама, яка стоїть під дзеркалом на материній тумбочці; Смоляк уже був тут, коли у «Волі люду» з’явився цей знімок — чоловік у параднім мундирі — не схожий на бандита, схопленого із зброєю в руках, не може бути схожий; Смоляк ніколи нічому не вірить до кінця, завжди припускає можливість позірної правдоподібності; зараз він жує сигарету і мружить очі, сірі, мов спопеліла земля, свердлить цими очима, бо йому всюди ввижається таємниця; Кароль дужче тупає ногами, щоб заглушити Смолякові слова: «Я не знав твого брата», він певен, цілком певен, що той, хто домагається ставки віч-на-віч, не Бартек, але одного не може зрозуміти — навіщо вони влаштовують цю безглузду комедію; як виглядає цей фальшивий брат, як поводитиметься, він же одразу здемаскує себе, Кароль не обізветься перший, але, може, той його звідкись знає, взагалі неможливо уявити собі цю ставку віч-на-віч, це буде невеселий фарс, блазенство; ні, Кароля не лякає ставка віч-на-віч, йому нічого боятись, він почуває тільки огиду, що немовби обліплює всі його думки й почуття, огиду, яку він стріпне з себе за хвилину; у Смоляка немає ніякісінької фантазії, він усе сприймає надто прямолінійно і буквально, йому навіть невтямки, що, кажучи: «Я не знав твого брата», він уже бере під сумнів добре ім’я Бартека; не треба казати про це ні Магді, ні матері…