Дух животворить… Читаємо Сковороду

З пифіковими та до них подібними все ясно — цих псевдовчених не можна приймати насправжки.

Логвин у своєму згаданому повище монолозі (перейдімо вже до «Розмови п’яти подорожніх») говорить зовсім про інше — про істинну науку, про реальні досягнення людського розуму. «…Виміряли море, землю, повітря, небеса, потурбували задля металів земний живіт, розмежували планети, дошукалися на місяці гір, рік та міст, знайшли незчисленне множество некомплектних світів, будуємо незрозумілі машини, засипаємо прірви, зупиняємо і скеровуємо водну течію, ставимо щодня нові досліди і творимо нові винаходи».

Наче все так, проте звідки ледь прихована неґативна інтонація? Чому не захоплення ділами розуму й рук людських, а гіркоту, скепсис вчуваємо в словах: «Боже мій! Чого ми не вміємо, чого ми не можемо!» (І, 337)?

Справа в тому, каже Логвин, що «всі оті науки не наситять думок наших», не можуть заповнити «душевну прірву». Ми неподільно повірили в силу й необмежені можливості нашого розуму, в нас голова запаморочилася від його успіхів, але при цьому відчуваємо, що «бракує чогось великого». Радіємо, що в нашому розпорядженні є математика, фізика, механіка, медицина з іншими «своїми буйними сестрами», однак «чим щедріше їх споживаємо, тим більше палить серце наше голод і спрага…» (І, 337). Це — голод духовний, це — жага пізнання самих себе, поза чим немає і бути не може правдивого щастя.

Сковорода (а він, безсумнівно, поділяє ці думки Логвина) викриває одну з найдраматичніших реальних контроверсій у процесі розвитку людської цивілізації, — розрив між знанням і мораллю, між загорділим розумом, який бачить себе єдиновладним господарем світу, й Попелюшкою віку — душею. Оголюється загрозливий парадокс цивілізації: «…Науки, як на торжиськах купля, киплять та бентежаться», а люди «хижіші за птиць, нестримніші за худобу, злостивіші за звірів, лукавіші за гадів, неспокійніші за риб, невірніші за моря, небезпечніші за африканські пустелі…» (II, 109). Вони «надто цікаві до чужих країн, дбайливі щодо них і проникливі» (І, 337) і цілковито байдужі й короткозорі в тому, що стосується світу внутрішнього, недосліджених глибин власного серця. Якби з’явилася сьогодні в нас на Землі «людина з міст, населених на Місяці», хіба не була б вона вражена тим, що ми «небесні знаки так добре розуміємо», а от «в маєткові крихітного світу нашого… сліпі й невмілі»? Достоту подібно до того «нетямущого математика, який твердо розуміє циркуль, що вміщає в коло своє численні мільйони миль, а в малому золотому колечку тієї сили й смаку відчувати не може». Або того «бездумного книжника, який слова й письмена в 15 аршин може читати й розуміти, а те саме, альфа чи омега, написане на малім клаптику паперу чи на нігті, зовсім йому незрозуміле». Або тієї відьми, «що знає, яка їжа кипить у чужих горщиках, а в своїй хаті і сліпа, і недбайлива, і голодна» (І, 338–339).