Дух животворить… Читаємо Сковороду

Цей неусвідомлений, стихійний, «наївний» консерватизм чітко виявлений у «Букварі миру», в розділі, який названо «Природженість до землеробства». Коли один з учасників діалогу, Афанасій, зізнається в своєму нахилі до землеробства, інший із співрозмовників, Логвин, переконано пояснює йому: «Ти до цього народився тому, що інші до іншого, а вони до іншого народжені тому, що ти до цього. Це Боже Царство: не сперечайся. Берися орати землю, заготовлювати харч для людей і худоби, водити череди чи бджоли, чи що звелить тобі твій Господь. Цього чекає від тебе твоя вітчизна» (І, 438). І ніхто, в тому числі й Григорій — alter ego автора, не втручається, не вважає за потрібне нагадати Логвинові, що все-таки не безпосередньо сам Господь, а пан велить кріпакові орати землю, і що не «вітчизна», а передовсім отой самий пан забирає собі плоди цієї праці. Що ж, виходить, така його, пана, «природа», таке його «споріднене» діло: «не сперечайся».

(Тут знову згадаємо сумнозвісний лист Гоголя «Російський поміщик» з «Вибраних місць із листування з друзями», де він напучує приятеля, щоб той зібрав своїх селян і втокмачив їм, що «поміщик ти над ними не тому, щоб тобі хотілося володарювати й бути поміщиком, але тому що ти вже є поміщик, що ти народився поміщиком, що покарає тебе Бог, якби ти проміняв це звання на інше, тому що всякий мусить служити Богові на своєму місці, а не на чужому, так само як і вони, народившись під владою, повинні скорятися тій самій владі, під якою народились, тому що немає влади, котра була б не від Бога»).

Отже: «…Не сперечайся», — суворо перестерігає Афанасія Логвин; утім, той і не сперечається. Як не сперечається, приміром, Бджола з байки «Бджола та Шершень». Авторові симпатії тут не викликають сумніву: працелюбна Бджола постає ідеальним взірцем самовідданого виконання свого життєвого призначення, вона — «герб мудрого чоловіка, який у спорідненій праці трудиться»; Шершень же, цей «поважний дурень», — «образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого й народжені на те, щоб їсти і таке інше». Долі Бджоли ніхто не позаздрить. За її тяжку, корисну людям працю ті самі люди їй «часто шкодять, приносячи замість винагороди смерть». Однак Бджола не нарікає на свою долю, вона приймає її як щось невідверненне: «До цього ми народжені й будемо такі, доки не помремо». Так уже їй визначено природою — вічно трудитися, задовольняючись лише солодкістю самого процесу праці, але не здобутого нею меду, та ще усвідомленням того, що вона живе згідно з «натурою». За Сковородою, саме це і є джерело щастя. «Солодкі… труд тілесний, терпіння тіла й навіть смерть, коли душа, володарка людини, насолоджується спорідненою собі працею. Треба чи так жити, а чи вмерти». А Шершень все життя буде, не працюючи, «купатись у багатстві», але при цьому приречений «хворіти думками», «смертельно мучитися» без спорідненої праці… (І, 122–123).