Легенди нескореної зими
- Автор: Ухачевский Сергей
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Легенди нескореної зими». Краткое содержание книги:
Усі збіги власних назв, імен чи характерів є абсолютно випадковими.
Автор і Видавець просять у Вас пробачення за ненормативну лексику, яка трапляється у романі. Автор просто показав життя таким, яким воно є.
Кажучи словами Ярослава Гашека, автора безсмертного роману «Пригоди бравого вояки Швейка»: Життя — це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить так, як уміє…
А цей роман — ані підручник салонних манер, ані науковий трактат про те, яких слів прийнято вживати у товаристві.
Немов зрозумівши, про що зараз думав Сергій, хлопець глянув на нього і кинув:
— Можна подумати, ви тут в «Зарніцу» грали за «дякую», і нікого з наших на той світ не відправили.
— Ти думаєш, ми тут за гроші три місяці просиділи? — знизав плечима Дід.
— А що — «за так»? — криво посміхнувся юнак.
— Повір, ми ще й свої гроші давали, щоб боротися проти Яника. А щодо жертв, то це війна, синку. Ми першими ніколи не починали.
Той з недовірою знизав плечима і опустив голову. Сергій покликав чергового бійця і наказав вивести одеського тітушку у підвал до інших.
Матроскін глянув на годинник: «Ого, вже восьма…», потягнувся і запитав Сергія:
— Ще багато залишилось тітушок на допит?
— Я на закуску лишив Мопеда з Логопедом…
— Мені потрібно зганяти додому, бо жінка мізки виїдає… завтра вранці продовжимо. Щось я втомився від цих ідіотів. Які вони тупі та примітивні… якби я був діючим слідаком, вже би робив на погонах свіжі дірки — наговорили вони мінімум на десяток кримінальних статей — кожен. І наркота, і хуліганка, і вимагання, і співучасть у вбивствах, викрадення людей, захоплення заручників, підробка документів, участь в організованому злочинному угрупуванні…
— Букет, — погодився Дід. — Тільки ось що… Всі ці матеріали допитів, з підписами і з відео не варто тут залишати. У нас і сейфа немає…
— Є у мене один надійний підвальчик… Коли я був слідаком…
— Тш-ш-ш-ш, — приклав палець до губ. — Навіть мені не кажи, так буде ліпше.
— Та не питання, — Матроскін відсунувся зі стільцем від столу і взявся складати папери з допитами, флеш-карти з відеозаписами, конфісковані документи, посвідчення тітушок у комп’ютерну сумку.
— Дивно, після місяця часу, який ми провели разом на барикадах, бачити тебе в цивільних клопотах. І в цивільному одязі…
— Я тут три місяці в наметі прожив, можеш уявити, — посміхнувся Матроскін, — як мені зараз звикати до чистої постелі та бурчання жінки.
— До цього швидко звикнеш, — запевнив Дід.
— Єдине що… — протягнув Дід. — Зброя… Її теж треба звідси вивезти.
— Нехай Борька відвезе до себе, на багаті села. Сьогодні ж… І бабку Оксану заодно потішить своїм візитом.
— Розумно, — покрутив носом Дід, — але краще я її тут приховаю, в надійних людей. Нехай буде під рукою… Мало що…
На цьому й розійшлися. Матроскін вийшов з бутіка і розчинився у натовпі людей, котрі йшли прощатись із загиблими вранці повстанцями. Дід зачинив за ним двері й пішов на кухню, де хлопці, зручно влаштувавшись, дивились телевізор і пили чай з варенням. Після трьох днів боїв їм був потрібен перепочинок… Хоча який міг бути перепочинок, коли і за вікном, і в телевізорі — похорони? Ховали перших хлопців із Небесної сотні… Мовчали, курили, думали, згадували… На місці полеглих міг бути будь-хто з них.
Дід хвильку посидів зі своїми бійцями, подумав і дав команду:
— Ану, приведіть-но мені зараз Логопеда, хочеться поговорити з ним по-дружньому, по душам… — й награно-мрійливо додав: — Може, навіть пальці йому зламаю… І дайте планшет, я сам запишу його сповідь на камеру.
…Коли він закінчив, задоволений проведеною роботою, нарешті ввімкнув телефон і набрав номер телефону Галі. Вперше за три дні. Коли вона взяла трубку, сказав:
— Я живий…
— Який ти… — в трубці почулось хлипання. — А я мало не збожеволіла…
— Я живий…
— Ти дурень і я тебе ненавиджу! Ненавиджу так, що вбила би, порізала б на шматочки! Просто тому, що ти — дурень!!!
Не таємна вечеря
Ресторан на Новообухівській трасі був пафосним і гостинним — вже з порога гостям наливали чарку горілки, а на закуску пропонували канапку з ікрою. Дівчата в народних костюмах проводжали гостей до зали і там передавали в руки адміністраторів. Зазвичай щовечора тут любив гуляти фартовий урядово-бізнесовий люд. Те, що діялось у ці дні на Майдані Незалежності нікого не засмучувало і не стримувало — ні вбивства повстанців, ні їхні похорони. Хіба що замість ста клієнтів приїжджало дев’яносто вісім і під час тостів все частіше звучали п’яні вигуки: «Слава Україні!», а також суворі дядьки в дорогих костюмах заводили пропитими голосами повстанські пісні.
Від цього офіціанти і адміністратори невдоволено чухали макітри, бо їхній власник був затятим регіоналом із Донецька і не любив «етава бєндєравскава витья». Раніше у таких випадках він одразу виганяв на сцену музикантів і ті заводили «Афіцери, афіцери», обов’язково копіюючи Газманова, через що пісня виходила надміру «сепелявою». Однак патріотичним співакам це ніколи не заважало, вони обривали «Там під Львівським замком…» і залюбки запрошували своїх цицькатих супутниць до танцю. Скоро в них вселявся нечестивий москальський дух і вони весело гоцали під непатріотичні «Нє валяй дурака, Амєріка» і «Как упаітєльни в Расії вєчєра»…