Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
Корал, утім, впоралася швидше, ніж я очікував, і вже чекала на мене. Я схвально оцінив її консервативні темно-зелені бриджі, сорочку з цупкої тканини кольору міді й теплий брунатний плащ. На ногах у неї були чоботи, зручні для піших прогулянок, а на поясі висів кинджал.
— Я готова, — відрапортувала Корал, побачивши мене.
— Чудово, — посміхаючись, я повів її крізь двері до головного вестибюля.
Вона хотіла простувати до парадного входу, але я спрямував її праворуч, а потім ліворуч.
— Крізь бічні двері можна пройти, не привертаючи зайвої уваги, — пояснив я.
— У вас, дивлюся, на кожному кроці секрети, — відреагувала вона.
— Звичка, — відповів я. — Чим менше відомо стороннім про твої справи, тим краще.
— Які сторонні? Чого ви боїтеся?
— Просто зараз? Та багато чого. Але не хотів би марнувати такий гарний день на складання списків.
Вона похитала головою, і на її обличчі я прочитав суміш благоговіння й відрази.
— То все, про що подейкують, — правда? — запитала Корал. — І ваші справи такі заплутані, що ви маєте носити із собою картонку, щоб записувати очки?
— Останнім часом мені було не до ігор, — відповів я. — Навіть рахунок вести не мав часу. Ані в дуелях, ані в любовних пригодах. Вибачте, — сказав я, помітивши, що дівчина зашарілася. — Моє життя останнім часом не безхмарне.
— Ось як, — відгукнулася вона й подивилася на мене запитально, очевидно, чекаючи, що я розвиватиму тему.
— Розповім колись іншим разом, — видавив із себе смішок, змахнувши плащем і привітавши вартового, який вчасно трапився на дорозі.
Вона кивнула й дипломатично змінила тему:
— Гадаю, пора року не дасть мені помилуватися вашими славнозвісними садами.
— Так, вони дуже залежать від сезону, — відповів я, — крім хіба що японського саду Бенедикта, але він далеко за містом. Може, одного дня ми з вами вирушимо туди попити чаю, а зараз, гадаю, нам варто прогулятися містом.
— Звучить спокусливо, — погодилася вона.
Я звелів вартовому повідомити Гендена, економа Амберського замку, що ми з гостею йдемо до міста і не знаємо, коли повернемося. Він сказав, що зробить так, щойно його змінять з варти, а це має бути незабаром. Досвід, набутий у «Кривавому Біллі», навчив мене залишати такі повідомлення, хоч я й не думав, що ми з Корал можемо наразитися на небезпеку, та й Левеллі було відомо про наші плани.
Листя шурхотіло у нас під ногами, коли ми однією зі стежин простували до бокових воріт. Сонце сяяло з прозорого неба, прикрашеного лише кількома завитками перистих хмаринок. Над західним виднокраєм небосхил темною смужкою прокреслила пташина зграя, що прямувала на південь, до океану.
— У нас уже сніг, — мовила Корал. — А ви тут — наче у раю...
— Це тепла течія нас рятує, — відповів я, пригадуючи, як одного разу чув таке від Джерарда. — Вона значно пом’якшує клімат, якщо порівняти з іншими місцинами, котрі лежать на тій самій широті.
— Вам багато доводиться подорожувати? — запитала вона.
— Останнім часом більше, ніж я хотів би, — відказав я. — А волію хоча б на рік десь осісти й порости мохом.
— Ви подорожуєте у справах чи заради розваги? — поцікавилася вона, коли вартовий відчинив нам ворота і я швиденько оглянув вулицю, перевіряючи, чи нема засідки.
— Точно не заради розваги, — відповів я, притримуючи її за лікоть та скеровуючи на обраний маршрут. Діставшись багатолюдної частини міста, ми пішли Головною алеєю. Я звертав увагу Корал на деякі архітектурні пам’ятки, на будинки визначних мешканців Амбера, показав і будинок Посольства Беґми. Дівчина не проявила жодного бажання туди завітати, хоч і зауважила, що їй треба буде зробити офіційний візит до посла, поки вона перебуває в Амбері. А от до крамнички, повз яку ми простували трохи згодом, завітала й купила там пару блузок, наказавши відіслати рахунок до посольства, а придбаний одяг — до палацу.
— Батько обіцяв поводити мене по крамницях, — пояснила. — Але я знаю, що він забуде. Коли йому скажуть про мої покупки, він принаймні знатиме, що я пам’ятаю.
Ми поблукали по вуличках з крамничками ремісників, а тоді присіли випити щось у вуличному кафе, дивлячись на перехожих та вершників. Я тільки-но повернувся до Корал, щоб переповісти плітки щодо одного з кіннотників, як відчув, що хтось намагається встановити зі мною контакт через Козир. Почекав кілька секунд — відчуття посилилось, але особа, котра здійснювала виклик, себе не виявила. Корал поклала руку мені на передпліччя.
— Що відбувається? — запитала.
Я подумки відгукнувся на контакт, намагаючись йому допомогти, але з того боку, здавалося, не тільки не пішли мені назустріч, а й відступили. Це було не схоже на те, як споглядав за мною спотайна Маска в помешканні Флори у Сан-Франциско. Може, це хтось знайомий намагається дотягтися до мене й не може як слід сфокусуватися? Може, з ним якесь лихо? А може...
— Люку? — сказав я. — Це ти?
Але відповіді не було, й відчуття контакту почало слабшати. Нарешті воно геть зникло.
— Із вами усе в порядку? — запитала Корал.
— Так, мабуть. Хтось намагався зв’язатися зі мною, а потім передумав.
— Зв’язатись? А, ви маєте на увазі оті Козирі, якими користуєтеся?
— Так.
— Але ви сказали «Люк», — продовжила вона задумливо. — А у вашій родині нема нікого з таким ім’ям...
— Ви, можливо, знаєте його як Рінальдо, — відповів я. — Принц Кашфи.
Вона хихикнула.
— Рінні? Звісно. Я його знаю. Хоча йому не подобалося, коли ми кликали його Рінні.
— Тобто ви справді з ним знайомі? Особисто, я маю на увазі?
— Так, — сказала вона. — Хоча востаннє ми бачилися давненько. Кашфа сусідить із Беґмою. Інколи відносини між країнами дружні, іноді не дуже. Ви знаєте, як воно буває. Політика. Коли я була малою, наші країни подовгу перебували в гарних стосунках. Ми часто обмінювалися візитами. А діти політиків під час офіційних заходів бавилися разом.
— І який був Люк у дитинстві?
— О, такий великий, незграбний, рудий хлопчина. Любив задаватися — який він сильний, який меткий. Пам’ятаю, як він одного разу розлютився на мене, коли я обігнала його.
— Ви перемогли Люка в бігу наввипередки?
— Так. Я дуже добре бігаю.
— Не сумніваюся.
— Він кілька разів катав нас із Найдою на своїй яхті, а ще ми ходили разом у піші походи. До речі, а де він зараз?
— Пиячить із Чеширським Котом.
— Що?!
— Це довга історія...
— Я дуже хочу її почути. Коли стався переворот, я почала хвилюватися за нього.
М-м... Я поспіхом розкинув думками, як відредагувати свою оповідку, щоб не виказати доньці прем’єр-міністра Беґми державних таємниць, наприклад, як та, що Люк має родинні стосунки з мешканцями Дому Амбера... Тому почав так:
— Я знаю його чимало літ. А недавно він потрапив під дію закляття чаклуна, котрий ще й накачав його наркотиками, через що він опинився у цьому химерному барі...
Розповідав я довго ще й тому, що мені довелося зупинитися й стисло переказати твір Льюїса Керрола. Також пообіцяв дівчині знайти для неї в бібліотеці палацу примірник «Аліси» в перекладі мовою тарі. Коли я нарешті закінчив розповідати, Корал сміялася.
— Чому ви не забрали його звідти? — запитала.
Отакої! Як їй пояснити, що він навряд чи зможе правильно мандрувати Тінями, поки не оговтається? Тому сказав: