Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Гаразд.

Я повернув праворуч, і ми пішли вгору, повертаючись до Головної алеї. Назустріч нам ішли два лицарі в одностроях із гербом Левелли. Проходячи мимо нас, вони відсалютували. Цікаво, вояки тут у звичайних службових справах чи отримали спеціальний наказ відстежувати наш маршрут? Схоже, те ж саме спало на думку й Корал, бо вона, здивовано піднявши брову, подивилася на мене. Я здвигнув плечима, і ми пішли далі. Трохи згодом я озирнувся, але лицарів уже не побачив.

Люди на вулиці були одягнені в костюми різних кланів, повітря наповнювали смачні аромати розмаїтих страв, що їх готували на відкритому вогні. Простуючи вгору, ми раз у раз зупинялися перехопити пиріжків з м’ясом, випити йогурту чи поласувати солодощами. Відмовитися від таких смаколиків можна було, хіба що наївшись донесхочу.

Я помітив, як спритно рухалася Корал, оминаючи перешкоди. То була не тільки граційність. Гадаю, це пояснювалося станом повсякчасної сторожкості. Інколи я зауважував, що вона озирається, дивлячись туди, звідки ми йдемо. Я теж дивився, але не бачив нічого незвичного. Одного разу, коли з дверей, повз які ми проходили, раптом виступив незнайомець, я помітив, як рука дівчини блискавично ковзнула до кинджала на поясі, а тоді опустилася.

— Тут так людно, стільки всього відбувається... — прокоментувала вона за хвильку.

— Це правда. А що, в Беґмі тихіше?

— Значно.

— Там безпечно прогулюватися вулицями?

— О, так.

— У вас жінки проходять військовий вишкіл так само, як і чоловіки?

— Зазвичай ні. Чому ви так подумали?

— Просто цікаво.

— Я навчалася бойових мистецтв, а також поводженню зі зброєю, — додала вона.

— На те були певні причини?

— Так хотів батько. Він казав, що і в його становищі корисно мати поруч рідну людину з такими навичками. Може, він мав слушність. Узагалі, гадаю, батько волів би мати сина.

— То ваша сестра також тренувалася з вами?

— Ні, її це не цікавило.

— Ви обрали для себе дипломатичну кар’єру?

— Ні. Я не та сестра.

— Тоді — шлюб із багатієм?

— Такі переважно товсті й нудні.

— То які ж у вас життєві плани?

— Можливо, згодом я вам розповім.

— Добре, я вам нагадаю.

Ми пройшли Головною алеєю, прямуючи на південь, і ближче до її кінця, у просвіті вдалині, показався зимовий океан, синювато-сірий, з білими пінистими гребенями хвиль. Над хвилями, далеко від берега, кружляли зграї птахів, а серед них — хвилястий, наче синусоїда, дракон.

Ми пройшли під Великою аркою і нарешті опинилися на оглядовому майданчику та подивились униз. Звідси розкривався запаморочливий краєвид — чорно-руде узбережжя далеко внизу та круті широкі сходи, що вели до нього. Приплив зоставив на піску звивисті борозни, що нагадували мені зморшки на старечому чолі. Вітер задував тут сильніше, ніж унизу, і вологий солоний подих моря посилився, надаючи повітрю міцності. Корал на мить відсахнулася, тоді знову наблизилася до краю.

— Ці сходи здаються небезпечнішими, ніж я уявляла, — мовила по хвилі. — Але, гадаю, коли йдеш ними, це виглядає не так і страшно.

— Не знаю, — сказав я.

— Невже ви ніколи не підіймалися чи не спускалися цими сходами?

— Жодного разу, — відповів їй. — Не було потреби.

— А я гадала, вони вас вабитимуть. Адже це місце, де ваш батько прийняв ту фатальну битву.

Я здвигнув плечима.

— Узагалі-то я сентиментальний, але це не той випадок.

Вона посміхнулася.

— Спустімося до моря. Будь ласка.

— Як забажаєте, — відповів я. Ми підійшли до краю і почали спускатися. Сходи залишалися широкими, поки ми зійшли футів на тридцять, а тоді різко урвалися. Далі, трохи під іншим кутом, униз вели вузенькі сходинки. Принаймні вони не були мокрими та слизькими — вже добре. Десь далеко під нами я розгледів розширення: з того місця двоє людей знову могли йти поруч. Але поки що ми крокували слід у слід. І мене обурило те, що Корал якимось чином примудрилась опинитися попереду мене.

— Якщо ви трохи відхилитесь убік, я пройду вперед, — звернувся до неї.

— Навіщо? — не зрозуміла вона.

— Щоб я був попереду на той випадок, якщо ви посковзнетеся.

— Усе в порядку, — відповіла Корал. — Я не посковзнуся.

Вирішивши, що сперечатися не варто, я дозволив їй іти попереду.

Там, де серпантин сходів повертав і прямував у інший бік, над прірвою нависали майданчики, розкидані нерівномірно, якщо це дозволяв рельєф гори. Тому деякі спрямовані донизу марші були значно довшими за інші, а наш маршрут петлював усім схилом. Тут пориви вітру були значно сильнішими, ніж нагорі, й ми намагалися йти якомога ближче до кам’яної стіни. Але, мабуть, якби вітру не було, ми чинили б так само. Відсутність будь-яких поручнів змушувала нас триматися далі від краю сходинок. Подекуди гора нависала над нами, наче скеля грота; в інших місцях ми обминали її черево, що випиналося наперед, і почувалися не дуже комфортно. Кілька разів вітер лупонув мені по обличчю полою мого плаща, змусивши мене чортихнутися та пригадати той факт, що тубільці рідко коли відвідують історичні пам’ятки там, де мешкають. Я почав розуміти, що вони вчиняють мудро. Корал швидко прямувала вперед, і мені довелося пришвидшити крок, аби не відстати від супутниці. Попереду неї помітив сходовий майданчик, що позначав собою крутий поворот. Я сподівався, що там вона зупиниться і скаже, що передумала продовжувати цю мандрівку. Але Корал і не подумала зупинитися. Повернувши, дівчина продовжувала спускатися. Вітер підхопив моє зітхання і поніс його до якоїсь казкової печери, наповненої наріканнями нещасних, обманутих у сподіваннях.