Сини Великої Ведмедиці

Гапеда зрадів, коли з протилежного берега річки донісся шум, що привернув до себе його увагу і обірвав тривожні думки. Це задзявкотіли койоти. Їх принадив дух свіжого бізонячого м'яса. З диким виттям кинувся туди Огітіка і незабаром хлопці почули пронизливий виск і розлючене гарчання — Це внизу біля води зчепилися чотириногі. Огітіку підтримала собача зграя, але з лісу з'явилися великі білі вовки і люто накинулися на собак. Хлопці вибігли. Проте їм не довелося втручатись, бо Огітіка саме повертався переможцем з вовчою ногою в зубах. Він сів перед тіпі і почав зализувати на спині рану, ревно оберігаючи свою здобич між лапами. А біля річки собача зграя теж справляла банкет.

Тільки-но Гапеда і Часке знову хотіли були увійти до намету, Огітіка раптом нашорошив вуха. Вслід за цим він враз кинув вовчу лапу і подався до лісу. Його радісне вищання свідчило про те, що він зустрів свого хазяїна.

Хлопці в чеканні зупинились перед наметом. Гапеда схопив руку Часке і міцно вп'явся в неї пальцями. Досі він відчував якийсь непевний страх, що вождь не повернеться живим.

Токай-іхто вийшов з лісу, освітленого мерехтінням зірок та снігу, і наблизився до намету. Хлопці звели погляд на вождя. Він ніс лише ясний кістяний лук і розшитий сагайдак із стрілами — більше нічого. Ніякої здобичі. Незважаючи на тьмяне світло, вони помітили в загострених рисах його обличчя якийсь дивно похмурий, непроникний вираз. З похиленими головами брати тихо стояли перед наметом, у якому зник Токай-іхто. Огітіка ліг перед входом і з великим завзяттям заходився біля вовчої лапи. Кості лунко хрускотіли під його зубами.

Гапеда рушив з місця, і Часке, якого він усе ще міцно тримав за руку, пішов за ним. Хлопці не повернулися в намет. Вони знайшли собі місце в густому лісі й сіли почіпки у снігу. Звідти братам видно було намети, але мешканці табору навряд чи могли помітити за кущами їхні зіщулені постаті. Довгий час вони не промовили жодного слова.

— Цієї ночі прийде ведмедиця, — було перше, що вихопилося у Гапеди.

— Після півночі, — беззвучно підтвердив Часке.

— Після півночі, — повторив Гапеда. Він обмірковував, як почати розмову про те, що він відчував і що мав намір зробити. В голові його гуло, наче в кукурудзяному млинку.

— Ти чув, — раптом озвався Часке, і Гапеда зрадів його словам, — ти чув, що сказав ворожий дух у наметі Бобра. Але те, що він сказав, ніколи не повинно статися. Токай-іхто не повинен умерти.

— Так, це ніколи не повинно статися, — твердо промовив Гапеда.

— Ніхто не знає про це, крім нас і маленької дівчинки, — вів далі Часке.

— Так, ніхто, крім нас, цього не знає, — знову підтвердив Гапеда. — Тому ми мусимо вирішити, що нам робити.

— Хуг. Ми мусимо щось вчинити. Але скажи, що саме.