Сини Великої Ведмедиці

Хлопці поповзли далі. Лісовий схил тепер здіймався майже прямовисно, і, щоб рухатись вперед, їм довелося пустити в хід і руки. Не те що розмовляти, навіть думати не було змоги. Гапеда лише мигцем згадав про те, що Токай-іхто і Боброві довелось тягти звідси важкого чорного ведмедя. Йому й Часке потрібно було мати майже втричі більше часу, щоб тільки видряпатися наверх. Вони дряпались усе вище й вище, поки, нарешті, засапавшись, не зупинилися перед зарослою стрімкою скелею, посеред якої темнів, наче зловісне чорне око, отвір печери.

Оскільки хлопці твердо вирішили врятувати вождя, вони тепер холоднокровно й діловито зважували кожний крок, який мали зробити.

На нижню частину стрімкої скелі, що виступала приблизно на десять метрів вище верхівок дерев, легко було піднятись. Але під входом до печери, майже на висоті у два людські зрости, скеля була гладенька і прямовисна.

— Спершу виліземо туди, — вирішив Гапеда, — а тоді я стану тобі на плечі. Ми мусимо увійти всередину, щоб вона нас знайшла і не могла обминути.

Гапеда сам з себе дивувався, що так спокійно вимовив ці слова. Він, не вагаючись, почав здійснювати свій намір і поповз уперед. Часке дряпався слідом за ним.

Виступи скелі і виткі рослини були достатньою опорою для спритних рук і ніг. Коли хлопці дісталися до місця, де скеля круто обривалася, Гапеда зупинився і пропустив поперед себе Часке. Той вибрав найзручніший виступ, і Гапеда відповз убік, щоб дати йому змогу міцно стати; потім виліз братові на плечі. Але й тепер він не міг дотягтися руками до краю печери, а нижче не було за що вхопитись.

— Я підсаджу тебе, — запропонував Часке.

Гапеда став йому на руки, і той підняв його вгору.

Гапеда знайшов опору десь край входу до печери і, міцно вчепившись за якийсь виступ, повис на руках; тоді брат видряпався наверх по його тілу. Таким чином Часке першим став на дно печери і хотів допомогти Гапеді підтягнутись вгору, але Гребінник був надто гордий, щоб скористатися з допомоги. Він зробив ривок, уперся руками і теж уповз у темряву. Вологе, задушне повітря ударило хлопцям в обличчя.

Зіщулившись, вони, сіли почіпки на краю печери. Тут була межа між освітленою зорями ніччю, де буяли рослини, жили тварини й люди, і непроглядним зловісним мороком, що зяяв їм назустріч, повний страшних таємниць.

Вони сиділи в мовчазному чеканні. Удари їхніх сердець стали повільнішими і спокійнішими, і хлопці почали уважніше придивлятися до печери. Скелясті стіни були мокрі, повітря тхнуло вологою. Тому що надворі було холодніше, печера дихала паром, наче людина. Дивовижним здавалося шерехате каміння, що росло ніби якимись опуклостями й гостряками. Хлопці помацали руками навколо себе. Потім Гапеда встав, ступив кілька кроків у темряву і виявив, що каміння росло не тільки знизу вверх, а й зверху донизу. Це було дуже дивно. Він сказав про це Часке, але голос його гучно залунав, немов чужий, аж він сам злякався його. Печера не тільки дихала, а й мала свій голос. Віддалений шум долинав з темряви, ніжний і звабливий, ніби чарівний голос страшного чудовиська, що заманює свою жертву.