Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

1. Визнання наявності кризи. Окремим індивідам легше визнати наявність кризи, ніж країнам, оскільки в першому випадку не потрібно досягати консенсусу між багатьма громадянами: є лише одна особа, яка визнає чи не визнає той факт, що вона перебуває у стані кризи. Але навіть окремий індивід не завжди може дати просту відповідь «так» або «ні». Натомість можуть виникнути щонайменше три ускладнення: спершу людина може заперечувати наявність кризи, може визнавати лише частину проблеми або ж применшувати її серйозність. Насамкінець, ця людина може попросити про допомогу. Щоб полегшити сприйняття, будемо вважати прохання про допомогу моментом визнання наявності кризи. Національна криза на додаток до тих самих трьох ускладнень може мати четверте: країна складається з багатьох людей, поділених на різні групи, має кількох лідерів і їхніх численних послідовників. І ці групи, лідери та послідовники часто дотримуються різних думок щодо наявності кризи.

Країни, як і окремі люди, спершу можуть ігнорувати, заперечувати або недооцінювати проблему, допоки якась зовнішня подія не покладе край цій фазі заперечення. Наприклад, іще до 1853 року Японія доби Мейдзі знала про війну Заходу проти Китаю 1839-1842 років і про дедалі більшу загрозу з боку Заходу. Але японці не визнавали існування кризи й не починали обговорювати необхідність реформ, аж поки 8 липня 1853 року не прибув комодор Перрі. Аналогічним чином Фінляндія, отримавши радянські вимоги наприкінці 1930-х, знала, що Радянський Союз є країною з великим населенням та гігантською армією, але не сприйняла цю загрозу всерйоз, допоки 30 листопада 1939 року радянські війська не напали на неї. Коли ж це сталося, фіни практично миттєво дійшли консенсусу: необхідно організувати збройний опір загарбникам. І навпаки, хоча прибуття Перрі й змусило японців усвідомити той факт, що перед їхньою країною постала нагальна проблема, реформатори-супротивники сьогунату розійшлися в думках з урядом сьогуна щодо найкращого варіанту реагування на виникнення зовнішньої загрози. Ці розбіжності вдалося подолати лише 15 років потому, коли реформатори повалили сьогунат.

Можна навести історичні приклади одностайної думки різних політичних сил щодо наявності у країні великої проблеми й водночас розбіжностей щодо того, якою саме є ця проблема. В Чилі Альенде та представники лівих сил вбачали проблему в необхідності реформування чилійських державних інституцій, тоді як праві вважали, що проблема країни — в самому Альенде та тих реформах, які він пропонував. Аналогічно в Індонезії комуністи вважали проблемою необхідність реформування уряду, тоді як індонезійські військові вбачали проблему в комуністах і тих реформах, які вони намагалися провести. В обох випадках кризу було подолано не за допомогою загальнонаціонального консенсусу або силового досягнення своєї мети однією із груп з одночасним збереженням життя і прав переможеним супротивникам. Натомість її подолання супроводжувалося фізичним знищенням значної частини переможених групою переможців. (В Японії останньому сьогуну із клану Токугава дозволили після поразки піти у відставку, і він пережив Реставрацію Мейдзі на 34 роки.)

Австралія та Німеччина після Другої світової війни стали прикладами тривалого заперечення кризи, яка помітно посилювалася. Австралія довго трималася за свою британську ідентичність і принцип «Білої Австралії». Німеччина тривалий час заперечувала відповідальність багатьох простих німців за злочини нацистів і неприємну реальність німецьких територіальних втрат, а також існування комуністичних урядів у Східній Європі. Ці проблеми в Австралії та Німеччині вдалося розв'язати завдяки тому, що електорат повільно і в демократичний спосіб досяг загальнонаціонального консенсусу, достатнього для того, щоб змінити політику уряду.

І насамкінець: нині, коли я пишу ці рядки, Японія і США все ще займаються масштабним вибірковим запереченням деяких великих проблем. Сучасна Японія повністю визнає низку проблеми, як-от свій великий державний борг і старіння населення, і частково — проблему ролі жінок в японському суспільстві. Але вона заперечує наявність інших проблем: брак прийнятних альтернатив імміграції з метою подолання своїх демографічних труднощів, історичні причини напружених стосунків Японії з Китаєм і Кореєю, а також те, що традиційна японська політика захоплення й хижацького використання заморських природних ресурсів замість сталого управління цими ресурсами безнадійно застаріла. Коли я пишу ці рядки, США все ще перебувають у стані масштабного заперечення власних великих проблем: політичної поляризації, низької явки на виборах, перепон для реєстрації виборців, нерівності, обмеженої соціально-економічної активності та зменшення державних інвестицій у громадські ресурси.