Пригоди бравого вояки Швейка

— Вибухне, вельмишановний пане раднику, ось-ось вибухне.

— А не буває у вас час від часу якихось заскоків?

— Ні, не буває, пане раднику, правда, одного разу на мене ледве не наскочила якась машина на Карловій площі, але це було багато років тому.

На цьому допит скінчився. Швейк подав пану судовому радникові руку і, повернувшись до камери, сказав своїм сусідам:

— Так от, через вбивство пана ерцгерцоґа Фердинанда мене будуть оглядати судові лікарі.

— Мене також оглядали судові лікарі, — сказав один молодик, — це було тоді, коли я через килими попав під суд присяжних. Мене визнали тоді недоумкуватим. Тепер я продав чужу парову молотарку, і мені нічого не зможуть зробити. Мій адвокат учора сказав, якщо вже раз мене визнали недоумкуватим, то я повинен мати з цього користь на все життя.

— Я тим судовим лікарям і на макове зернятко не вірю, — зауважив чоловік інтеліґентного вигляду. — Одного разу я підробив векселі і про всяк випадок почав ходити на лекції доктора Гевероха{23}. Коли мене впіймали, я вдавав з себе паралітика точнісінько так, як їх змальовував пан доктор Геверох: вкусив одного судового лікаря за ногу, випив чорнило з каламаря і, даруйте, панове, на очах усієї комісії наклав купу у куточку. Але саме тому, що я одному з них прокусив литку, мене визнали цілком здоровим, і я «погорів».

— Я цих оглядів зовсім не боюся, — заявив Швейк. — Коли я був на військовій службі, мене оглядав один ветеринар, і все добре закінчилося.

— Судові лікарі — падлюки, — відізвався невеличкий скарлючений чоловічок. — Недавно на моїй луці випадково викопали якийсь кістяк, і судові лікарі заявили, нібито власник цього кістяка сконав від удару по голові якимсь тупим предметом сорок років тому, а мені тридцять вісім, проте мене посадили, хоч маю і метрику, і копію з церковної книги, і посвідчення на право проживання.

— Я гадаю, — сказав Швейк, — що нам треба на все дивитися з кращого боку. Адже кожний може помилятися і мусить обов’язково помилятися, чим більше над чимсь роздумує.

Судові лікарі — теж люди, нема нікого без «але». Ось, наприклад, одного разу в Нуслях, саме біля мосту через Ботич{24}, коли я вночі повертався від Банзетів{25}, до мене підійшов один пан і полоснув мене биківцем[4] по голові.

Я беркиць на землю, а він присвітив мені в обличчя і каже: «Помилка, це не він», і так розлютився через цю помилку, що вперіщив мене ще раз по спині. Помилятися аж до самої смерті — це вже таке по людях ходить. Хоча б взяти такий випадок: один пан знайшов вночі якогось напівзамерзлого скаженого пса, взяв його з собою додому і пхнув жінці під перину. Пес зогрівся, опритомнів і покусав усю родину, а найменшого в колисці розірвав і зжер. Або, наприклад, я вам розповім, як у нас помилився один токар. Він відімкнув подільський костел, бо думав, що прийшов додому, роззувся в ризниці, бо думав, що він у себе в кухні, вмостився на вівтар, бо думав, ніби він у своїй хаті в ліжку, накрився якимись покровами з вівтаря із священними написами, а під голову поклав собі євангеліє та ще інші священні книги, щоб вище було під головою. Вранці його знайшов там паламар. Токар вже до того часу протверезився і добродушно пояснив, що це, мовляв, помилка. «Нічого собі помилка, — відповів паламар, — через таку помилку треба знову костел освячувати». Потім погнали того токаря до судових лікарів, а ті довели, що він був при повному розумі і зовсім тверезий, бо, мовляв, коли б він нализався, то ключем не потрапив би в замок костельної брами. Потім цей токар так і помер у панкрацькій тюрмі.