Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-7
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1». Краткое содержание книги:
Поки я дивився, ця голова підвелася, чорні, водянисті, запалі очі розплющилися з виразом жаху, а тонкі, ледь відтінені губи розтулилися, ніби для крику надто страшного, аби зазвучати. На його примарному, аморфному обличчі, яке, фосфоресцентне і помолоділе, безтілесно сяяло у пітьмі, відбилося більше абсолютного, всеосяжного, божевільного жаху, аніж мені могли явити всі небеса і вся земна твердь укупі.
Жодне слово не порушило того віддаленого звуку, що лунав усе ближче і ближче, але простеживши погляд цього божевільного обличчя вздовж променя світла до його джерела, з якого і линув отой звук, я на мить побачив те, що й бачило воно, і несамовито волаючи впав у тому епілептичному нападі, який і привів до нас співмешканців і поліцію. Хоч би як намагався, але я ніколи не зможу переповісти, що саме я там бачив; не зможе оповісти і те спокійне обличчя, хоча воно й напевне бачило більше, ніж я, проте воно вже не заговорить ніколи. Але я завжди остерігатимуся насмішкуватого і ненаситного Гіпноса, повелителя сну, остерігатимусь нічного неба, остерігатимусь божевільної сили знань і філософії.
Ніхто не знає, що саме сталося, бо та дивна і жахлива річ збаламутила не тільки мій власний розум, інших теж вразило забуття, яке не можна приписати нічому, окрім хіба безумству. Вони кажуть — не знаю, навіщо, — що у мене ніколи й не було друга; що все моє трагічне життя було сповнене лише мистецтвом, філософією і божевіллям. Тієї ночі мене заспокоювали сусіди і поліція, а лікар виписав щось, щоб мене втихомирити; ніхто не бачив тієї жахливої події, що сталася у цій кімнаті. Їх не зворушило те, що трапилося з моїм другом, але те, що вони знайшли на дивані у студії, змусило їх засипати мене похвалами, від яких мені стало гидко, і зараз за мною скрадається слава, яку я зневажаю; лисий, сивобородий, згорблений, паралізований, одурманений наркотиками і зламаний, я годинами просиджую, поклоняючись і молячись знайденому ними предмету.
Вони не повірили, що я продав свою останню статуетку, і захоплено вказали на річ, яку сліпучий стовп світла полишив холодною, закам’янілою і безголосою. Це все, що залишилося від мого друга; друга, який вів мене до божевілля і катастрофи, — богоподібна мармурова голова, яку могла породити хіба давня Еллада, сповнена тією молодістю, що непідвладна часу, з вродливим, обрамленим бородою обличчям, вигнутими в усмішці губами, чолом Олімпійця і густими пасмами хвилястого волосся з вінком із макових квітів. Вони кажуть, що те несьогосвітнє обличчя я виліпив із двадцятип’ятирічного себе самого; але на мармуровій основі грецькими літерами вирізано інше ім’я — ΎΠΝΟΣ.
Що приносить мiсяць
Я ненавиджу місяць — я навіть боюся його, бо іноді, коли він освітлює те, що я знаю і люблю, воно стає мені незнаним і відразним.
Це сталося примарного літа, коли місяць осявав старий садок, яким я прогулювався; примарного літа наркотичних квітів і вологого моря зелені, які приносять дикі і барвисті сни. І коли я прогулювався біля неглибокого, кришталево чистого струмочка, то побачив дивні підсвічені жовтим світлом брижі, ніби невтомна течія несла ці спокійні води до дивних океанів у інші світи. Тихі і блискучі, ясні і зловісні, ті прокляті місяцем води квапились хтозна-куди; а з їхніх звивистих берегів дурманний нічний вітер одну за одною зривав білі квіти лотоса, які у відчаї падали у течію, крутячись вже далеко під вигнутим різьбленим мостом і озираючись назад з моторошним умиротворенням застиглих, мертвих облич.
І поки я біг уздовж берега, толочачи поснулі квіти безжальними ногами, божевільний від жаху перед незнаними речами і суцвіттями мертвих облич, я побачив підмісячний сад, що не мав кінця; там, де за дня стояли стіни, зараз тяглися обшири дерев і стежинок, квітів і кущів, кам’яних ідолів, пагод і меандрів осяяного жовтим світлом потічка, що струмував повз трав’янисті береги під химерними мостами з мармуру. І вуста мертвих облич лотосів сумно шепотіли, благали мене йти слідом, і я не збавляв кроку, доки струмок не став річкою і не з’єднався посеред боліт, порослих рогозом, що хитався на вітрі, і обмілин з блискотливим піском і берегом широкого й безіменного моря.
Над тим морем сяяв ненависний місяць, а над його безголосими хвилями линули дивні запахи. І я дивився, як зникали обличчя-лотоси, і відчайдушно хотів знайти сіті, щоб зловити їх і вивідати у них таємниці, які з настанням ночі приносить місяць. Але коли місяць покотився на західний пруг, а тихий відплив оголив похмурий берег, я побачив у тому світлі старі шпилі, що здіймалися над хвилями, і білі колони, прикрашені гірляндами зелених водоростей. І знаючи, що до цього затонулого місця приходять усі мертві, я затремтів і вже не хотів говорити з обличчями лотосів.