Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

У більшості випадків наша зовнішність і вік викликали у молоді шквал насмішок, на які я тихо обурювався, але мій друг вважав кепкування меншим злом, аніж самотність. Особливо він боявся залишатися наодинці надворі, коли на небі сяяли зорі, а якщо таке і траплялося, він часто і злякано поглядав на небо, ніби вишукуючи чудовисько, що там чатувало на нього. Він не завжди дивився в ту саму точку на небі — то були різні місця залежно від часу. Весняними вечорами — край небосхилу на північному сході, влітку він дивився просто над собою, восени — на північний захід, а взимку — на схід, і найчастіше це траплялося у досвітній час.

Здається, найменше його лякали вечори пізньої зими. Лише через два роки я зумів пов’язати цей страх із чимось конкретним, аж тоді я зрозумів, що він, очевидно, дивиться на якусь певну точку небосхилу, розташування якої у різний час співвідноситься з напрямком його погляду, — його погляд завжди був прикутий до сузір’я Північної Корони.

Ми винайняли студію у Лондоні, ніколи не розлучалися і ніколи не обговорювали тих часів, коли намагалися пізнати таємниці іншого світу. Ми постаріли і ослабли від наркотиків, розгульного життя і нервової перенапруги, поріділе волосся і борода мого друга стали сніжно-білими. Ми дивовижним чином здолали сон і рідко поринали у нього довше, ніж на годину чи дві у передсутінковий час, який тепер видавався нам загрозою.

Один січень випав туманним і дощовим, гроші майже закінчилися, і вкрай важко було дістати наркотики. Я розпродав усі свої статуї, погруддя зі слонової кістки, але не мав ні грошей, щоб купити нові матеріали, ні сил, щоб обробляти їх, навіть якби купив. Ми жахливо страждали, і однієї ночі мій друг поринув у глибокий сон, з якого я не міг його пробудити. Те видиво і досі стоїть перед моїми очима — порожня, непроникно темна студія в мансарді, стукіт крапель дощу по покрівлі; цокання нашого єдиного годинника, цокотіння наших наручних годинників на журнальному столику; скрипіння жалюзі, що похитувались десь у віддаленій частині будинку; приглушені звуки міста, спотворені туманом і відстанню, і, що найгірше, глибоке, рівне, моторошне дихання мого друга на дивані — ритмічне дихання, яке, здавалося, відміряє миті неперевершеного страху і агонії його духу, який блукав сферами забороненими, неуявними і жахливо далекими.