Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
— Та подружка — то була Софі, служниця мого друга Піфагора. Світ тісний. Сіамець, сам того не знаючи, змінив ваше життя.
— Через мій порт Філіп під’єднав мене до комп’ютера. Він показав мені світ, відкрив історію людства. Я сам обрав ім’я… Для мене Тамерлан — втілення всього людського…
... бо прагнув знищити все на своєму шляху?
Не почувши моєї думки, щур веде далі:
— Дивовижно, як багато важить для людей ім’я… Я вже був не номер 366, а Тамерлан Великий, чемпіон із плавання та оптимізму.
Я дивлюсь на нього іншими очима. Люди перетворили його — точнісінько як Піфагора — на покруча, що задля виживання розвинув у собі зовсім не властиві його виду здібності.
Збентежена й водночас зачарована, я знову намагаюся влізти в Тамерланову шкуру — хочу по-справжньому перейнятися його розповіддю.
Маю його втішити.
— Тепер я розумію, королю Тамерлане. Ваше завзяття, стриманість, терпіння — ось чому ви вижили, єдиний серед усіх.
— Люди так пишаються знаннями й технологіями, аж їм кортить похизуватися своєю вищістю перед іншими видами, — зітхає пацюк. — Тому вони й надали нам доступ до «їхнього» Інтернету. Людська слабина — марнославство.
Моя мати казала: «Хто на що нарікає — той таку слабкість має».
Я й справді завжди помічала: найзавзятіші поборники моралі — збоченці, про легкодухість найдужче кричать боягузи, а щирість вихваляють брехуни.
Ми живемо у світі парадоксів.
Дякую, щуре, — тепер я знаю твоє вразливе місце. Отже, марнославство.
— І що сталося потім, королю Тамерлане?
— Філіп витяг мене з клітки й повіз до свого помешкання. Там я жив вільно! Яке щастя — вирватись на волю зі стерильної тісної клітки! Сонячне світло, що струменить у вікна, свіже повітря, пахощі рослин, розмаїття кольорів, комахи, пташки, тварини — світ видавався мені химерним і безкраїм.
— Бачите, світ не без добрих людей.
— Філіп мене пестив, голубив. Спершу я й собі вдавав любов. Та інтернет читати не покинув — насамперед мене цікавила людська жорстокість щодо пацюків. Дератизація. Щуряча отрута, що призводить до внутрішньої кровотечі. Сільські діти, що розпанахують нашому братові спину, насипають солі й зашивають, аж поки бідолаха, не тямлячись од болю, вертається в гніздо та передушує свою рідню. Ви, мабуть, про таке й не знали…
Даруй, але після кориди, примусової годівлі гусей через зонд і перерізання горла на кров’янку мене вже нічим не здивуєш.
— Власне на Філіпа я не гнівався — зрештою, це він мене порятував, витяг із клітки, взяв до хати, виховав, навчив, настановив — та все-таки накинувся на нього: через усе, що він утілював. Хотів порішити його, кусонувши за лоба.
— То звідти у нього той шрам?
— Аякже! Я від нього дременув. Сконтактувався з побратимами — сільськими пацюками. Тоді вони ще не оговталися після поразки на Лебединому острові. Геть усе мені виклали. Розказали, як коти, злигавшись із людьми й удавшись до ницої зброї — вогню, — розбили кількатисячне щуряче військо. Так я зрозумів: моїм одноплемінникам бракує культури і знань. Відтак запропонував їм мене коронувати, та спочатку — мені пояснили — треба свою першість довести. Тож я зійшовся у двобої з усіма, хто зазіхав на цей титул.
— Так ви здолали усіх конкурентів.
— Вони були занадто передбачувані. Перш ніж ударити — дивилися туди, куди битимуть. Дратувалися, відчуваючи близьку поразку. Були певні, що для перемоги досить кинутись на мене, мов які шуліки. Таких неважко перемогти. Коли мене вибрали королем — я взявся шукати нам якусь місцину.
— Версальський палац?
— Я прочитав його історію, тоді подумав: що дужче вразить мій народ, як не гніздо великого людського можновладця?
— Чому не Дувр, не Єлисейський палац? То також давні королівські резиденції.
— Вразити щурів, які тиняються здебільшого по звалищах і ринштоках, може тільки Версаль. Та й розташування вигідне — за містом легше за всім наглядати. Далі я понаставляв аристократів: баронів, герцогів, маркізів. Словом, відтворив двірський лад Людовика XIV. Натомість у військових питаннях я наслідував Тамерлана Великого.
— Тоді й надумали створити нищівну брунатну орду?
Я переймаю його тактику: спершу до себе прихилю, тоді нишком — він і не помітить — переконаю в тому, що в нас багато спільного.
— Авжеж, королево Бастет.
Знову назвав мене королевою? Ото підлабузник!
— Ми мали шокувати наших супротивників. Їхній страх — це наша перевага. Все дуже просто: з переляку туманіє голова.