Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
РЕВАЗ принесе мені успіх. Добре, що вона водонепроникна й протиударна.
Я підпливаю до човна. Цю зустріч не варто переоцінювати, але й легковажити нею не варто. Все так, як описував Шампольйон: застряглий в очеретах і поламаному вітті пластиковий човник.
Щура поки не видно. Я чекаю.
Невдовзі помічаю білу пляму, що наближається до мене, допомагаючи собі довгим хвостом, неначе джгутиком.
Пацюк, мокрий як хлющ, хапається за мотузку, що стирчить із човна, і залазить до нас.
Ми одночасно стріпуємося, щоб висушити шерстку. Це нас трохи зближує. Тоді роздивляємось одне одного, обнюхуємо. Він навіть дрібніший, ніж я уявляла. Червоні оченята світяться жаринками. На шиї — пластиковий мішечок із USB-кабелем.
Він про все подбав.
На Третьому Оці ми маємо пластикові ковпачки, що захищають метал від пилу й води. Ми їх знімаємо й відкладаємо вбік — так люди знімають капелюха.
Тамерлан впевнено розкриває мішечок. Його лапи з чотирма пальчиками на диво моторні — він орудує ними мало не з людською вправністю.
Щур поволі розкручує кабель, тоді, спритно під’єднавши один кінець до свого Третього Ока, подає мені другий — я маю зробити те саме. Отже, переклад не потрібен — за допомогою кабеля ми говоритимемо напряму.
Встромивши нарешті той дріт, я тут-таки чую думки щурячого короля. Дивовижне відчуття. Мій співрозмовник вельми збуджений.
Він радий зі мною побалакати. Йому кортить дізнатися, хто я. Він не почуває до мене ворожості.
Я мушу відкинути всі упередження і, попри настанови Есмеральди, забути всі його криваві лиходійства: пошматовані шестеро розвідників, вовча зграя, сфінкс і його плем’я. Мушу прогнати з-перед очей розіп’ятих Ганнібала й Вольфганга.
Мушу очистити розум, думати лише про порятунок моїх нових друзів і творення кращого майбутнього для нас усіх.
Тамерлан і собі, здається, здивований моєю прихильністю.
Його привчали мене ненавидіти, але такі думки я мушу відігнати. Є лише мета — це головне, решта не має значення.
— Добридень, пацюче, — звертаюся до нього якнайлюб’язніше.
— Добридень, кішко, — відповідає Тамерлан. — Я знаю, як вас звати — Бастет. Якщо не помиляюся — на честь єгипетської богині з жіночим тілом і котячою головою. Сподіваюся, ви більше кішка, ніж людина.
— А ви — король Тамерлан, на честь татаро-монгольського завойовника доби Середньовіччя. Його жорстокість перейшла в легенди. Сподіваюся, ви хоч трохи миролюбніший.
«Король» я додаю, щоб йому полестити.
— Радий зустрічі.
— Навзаєм.
На мить мені здається, що ми думаємо одночасно.
— Дивно спілкуватися з пацюком.
— Дивно спілкуватися з кішкою.
Він ніби щось задумав, та викладати карти не спішить. Може, тому й обрав таку стратегію — повторювати за мною.
Сфінкс радив розв’язати йому язика, тож я запитую:
— Хто ви насправді, королю Тамерлане?
Пацюк здивовано нашорошує кругленькі білі вушка.
— А що ви знаєте про мене, королево Бастет?
Він підлаштовується до моєї стратегії, хоче втертися в довіру. Та запізно — я однаково на крок попереду. Так тримати, Бастет, — хай далі дивується з моєї ввічливості. Мабуть, поваги від кішки він аж ніяк не чекає.
— Ви подолали всіх ворогів. Мешкаєте у Версальському палаці. Зібрали грізну, віддану вам душею й тілом армію.
Жваво повівши носом, Тамерлан шкіриться.
— Батьків я не бачив, — озивається він. — Як ви, певно, знаєте, я народився у дослідницькій лабораторії університету Орсе. Мене відразу помістили у прозору пластикову клітку, встелену тирсою, — до десятків таких самих білих щурів. Я не бачив сонячного світла — тільки штучне. Не їв свіжих харчів — самий готовий корм. Я з’явився на цей світ лише для того, щоб люди мене мучили. Наприклад — і то найперше, що спало на думку, — нас підіймали за хвости!
На саму згадку про це він аж здригається від обурення. Тим часом я мотаю собі на вус: він ненавидить, коли його підіймають за хвіст.
Один-нуль на мою користь! Та розслаблятися не можна.
— Які саме досліди на вас ставили? У мене є друг — Піфагор. На ньому в тому університеті вивчали наркозалежність. Припускаю, з вами історія інакша.
— На мені досліджували оптимізм. Лаборант поміщав сотню щурів у прозорий, до половини наповнений водою скляний слоїк. Стінки були гладенькі-гладенькі — ні зубами, ні кігтями не зачепитися. І фільмував наші борсання.
— Хіба ви не вмієте плавати?
— Авжеж, уміємо. Та коли лапи ковзають — швидко виснажуємося. Більшість щурів могли протриматись п’ятнадцять хвилин — аж поки, геть знесилівши, не відступали та не йшли на дно.