Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
— За перебігом досліду стежили з допомогою Третього Ока?
— Саме так. Через радіотрансивер лаборант вивчав нашу мозкову активність під час страти, приділяючи особливу увагу моменту зречення, коли «надію втрачено».
Роззирнувшись, я бачу на березі силу-силенну пацюків.
Так, спокійно. Говорімо далі. Жодної емоції — тільки співчуття.
— Але ж ви вижили, королю Тамерлане…
— Далі лаборанти залишали сотню щурів у воді на п’ятнадцять хвилин. Коли піддослідні ладні були відступити — їх витягали, сушили, годували і врешті давали спокій. Як пацюки оговтувалися — знову саджали у слоїк із водою. Тоді вони трималися до двадцяти хвилин.
— Бо сподівалися на порятунок?
— Так, це додавало їм сили. Потім трупикам стинали голови (найшвидший та найефективніший спосіб — електричною гільйотиною), щоб дослідити й порівняти вивільнені мозком у мить зречення й у мить надії речовини.
— Але… навіщо?
— Для виготовлення антистресових препаратів. Ви, певно, знаєте — вічно людей щось тривожить. Звідси — висипання на тілі, біль у спині, мігрень, виразка шлунку, закреп і порушення сну. Вони намагаються цьому зарадити.
— І це тому люди вбивають пацюків?
— Так. Вони відокремлюють речовини, вироблені мозком у фазі відчаю, від тих, що вивільняються у фазі оптимізму. Знайшовши потрібну молекулу — або думаючи, що її знайшли, — люди виготовляють ліки, продають їх і на тому наживаються. Ті препарати дають ілюзію надії, завдяки їм людям вдається витримувати своє жалюгідне становище. Це називається антидепресанти.
— Це жахливо.
— Це цілком по-людськи, — хмикає він, ніби кидає найтяжчу образу.
Пацючий король сідає на краєчок човна. Так само робить і Наталі, яка дивиться телевізор.
— Та вчених результат не задовольнив — вони прагнули ефективніших ліків. Хотіли синтезувати молекулу незламного оптимізму, що дала б їм змогу протистояти всім можливим стресам. Тим часом дослідження тривали, а щурів і далі катували, топили, після чого стинали їм голови. Сотні мертвих тварин кидали просто у смітник чи передавали у відділ рептилій — на покорм зміям.
— Але ж ви, королю Тамерлане, вижили…
Себто: звичайно, ми, правителі, не такі — ми обранці долі.
— Я протримався… двадцять одну хвилину.
Затнувшись, він судомно ковтає слину на згадку про ті страшні часи.
— Тоді вони помалу подовжували час мого перебування в банці. Коли я витримав двадцять три хвилини у воді — мене записали в чемпіони. Відтоді вже не хотіли жертвувати найвитривалішим плавцем.
І тут — можливо, через новонабуту здатність до співпереживання — я відчуваю до Тамерлана прихильність.
Не хотіла б я бути на його місці. Якби я не знала батьків і потерпала від тортур заради створення ліків, які спричиняють ейфорію, — я була б несамовито люта. Як уявлю, що мене тягають за хвоста чи змушують по п’ятнадцять хвилин борсатись у воді — аж кров холоне. Хай там як, довго я не витримала б. Одразу опустила б лапи. Хоча… у річці я трималась непогано.
— Двадцять три хвилини — коли решта скоряються за п’ятнадцять чи двадцять! Неймовірно! І як вам це вдалося? — запитую.
Намагаюся вдавати щирий захват. Розбалакати його замало — треба нишком підлеститись.
Судомно зціпивши щелепи — аж чути скрегіт зубів, — щур оповідає далі.
— Я собі думав: колись ці люди заплатять за всі мої страждання. Лють рятує від відчаю, для цього є термін «резилентність» — те, що допомагає заповнювати порожнечу.
«Резилентність»? Нічогеньке слівце. До моєї скарбнички.
— Вони дивилися на ваші муки двадцять три хвилини… І часто вас так катували?
— Я не рахував. Думав лише про помсту й прикидався милим пацючком, який схиляється перед всемогутніми людьми.
Тамерлан глибоко зітхає. Його тонкі вусики тремтять, червоні очі палають.
— Врешті вони мене полюбили. Я робив для цього все, що міг. Припадав до дверцят клітки, коли вони заходили в кімнату. Ставав на задні лапи, імітуючи їхню ходу. Кумедно хитав головою. Я відчував їхній настрій. Людей неважко розгадати — їхні емоції зраджує запах, ба навіть погляд: розширені зіниці, порух очей абощо.
Я маю відкритися йому, влізти в його шкуру, відчути, що у нього на душі. Прочитати його думки. Побачити себе, Бастет, очима найзапеклішого ворога — аби тільки краще його зрозуміти.
— Моя людина, ректор університету Філіп Сарфаті, приятелював із жінкою, що мала кота з Інтернет-портом. Він і мені такий встановив — задля забави. Хотів перевірити, хто виявиться розумнішим: щур чи кіт.