Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
— Я знаю мишачу, але ж і ті, й ті — гризуни… мабуть, і мови у них схожі. Коли ні — вже якось прилаштуюсь, щось та й вигадаю — мені не первина.
Здається, ми дедалі більше потребуємо цього пернатого. Матиму на увазі його комунікативні навички та неймовірну здатність літати, уникаючи в такий спосіб численних пасток на землі.
— Не гаймо часу. Лети, Шампольйоне! — не чекаючи згоди від решти, наказую я.
Какаду жваво спурхує до загаченого пацюками берега.
— То наша думка тебе не цікавить? — обурюється чорна кішка з жовтими очима.
— Я сама вирішую й сама відповідаю за наслідки, хай би які вони були. Так ефективніше.
Анджело хитає головою — на знак беззаперечної підтримки. Це вже занадто. Треба йому пояснити, що дрібка стриманості дозволяє краще комунікувати.
— Ти хоч усвідомлюєш, з ким матимеш справу? — напосідає Есмеральда.
Я двічі не повторюю. З дурними так завжди: пускають все повз вуха, а ти марнуй свій час, пояснюй очевидні істини.
Раніше ця співунка здавалася мені симпатичною — тепер же вона геть відстала від життя — замість прийняти новий, динамічніший світ, вона досі затуркана давніми страхами, що не дають їй рухатись.
Моя бідненька Есмеральдо, на щастя, королева я, а не ти. Ти тільки й знаєш що ганити, а як самій щось придумати — дзуськи. З такою вдачею вирішальні битви не виграєш.
Не завдавши собі клопоту в чомусь її переконувати, я знову припадаю до бінокля. Бачу Шампольйона — той наче завис у повітрі десь так на метр над білим силуетом, що його я, здається, розгледіла.
Він звертається до «нього».
За кілька хвилин папуга стрілою летить назад. Всівшись на поруччя, обтрушує пір’ячко.
— Що він сказав?
— Спершу не хотів і слухати. Я розповів, що серед нас є коти з Третім Оком, а отже, можна провадити прямі й цілком прозорі перемовини. Це його не переконало, тому я, трохи посушивши голову, вдався до інших аргументів.
Браво, Шампольйоне!
— Яких таких аргументів? — допитується Есмеральда, скептична до блискучих здобутків папуги.
— Тепер хоч маємо з чого почати. Це головне, — відповідаю замість Шампольйона.
— Зустрітися треба десь на нейтральній, безпечній території, — каже Піфагор.
Какаду й тут не розгубився:
— Як летів — я бачив серед річки, в очереті, закинутий човен, десь так на пів шляху від острова до берега. Кіт і щур якраз би там помістились.
Есмеральда невдоволено хитає головою, Шампольйон замислено настовбурчує чубчика, двоє людей, здається, й собі вагаються. Ми дивимось, куди вказує папужий дзьобик.
— Чудово, я пішов, — нявчить Піфагор. — Я маю Третє Око.
— Ні, піду я, — заявляю категорично. — Я також маю Третє Око.
— А чого не я? — сіамець помітно обурений.
— Бо я — самиця. А отже — краще тямлю у словесних поєдинках. До того ж, це була моя ідея, хіба ні?
Це ж треба — йому ще й розтлумач, що двічі два — чотири! Не казатиму ж я, що самці занадто простодушні й передбачувані…
— А не боїшся, що він тебе вб’є? — питає Есмеральда.
— Коли боятися — нічого не буде. Така вже у мене вдача — цікавість пересилює страх.
Бачу захоплений погляд сина — здається, для нього я героїня. Це додає мені сил.
— Ну то чудово, — мовить Піфагор, — іди.
Овва! Здався мені його дозвіл…
— Тепер усе в твоїх лапах, Бастет, — стривожено озивається Наталі. — Щасти.
Я вже ладна спускатись, коли Піфагор кладе лапу мені на плече.
— Стривай-но, Бастет, лиши РЕВАЗ тут. Хтозна, як там усе повернеться…
— Ти це серйозно? Тамерлан нізащо не здогадається, що то за штукенція така. Для нього це просто ошийник з кулоном.
— І все-таки… не хочеш зняти? — наполягає сіамець.
Я все розумію — він із самого початку мріє повісити собі на шию людські знання. Хоче бути королем — замість мене.
Моя матуся завжди казала: «Усяке лихо — від нудьги і заздрощів. Нудьгу долають дією та ризиком. А заздрощі… тут треба просто поступитись.» Тож я маю переконати сіамця — задля його ж блага! — поступитися й дати мені ризикнути.
Він має прийняти очевидне: я прудкіша, мої ідеї оригінальніші, і я вільна. Щодо РЕВАЗ — я єдина офіційна хоронителька, і я не маю ані найменшого наміру ділитися нею чи комусь позичати — хай би хто це був.
І все-таки варто щось вигадати, щоб не надто зачепити його самолюбство.
— Вона мене заспокоює, додає сили… То наче талісман, на щастя…
— Але ж… — не вгаває сіамець.
— Та й так надійніше. Що, коли острів оточать, на вас нападуть? Я б утекла і зберегла її…