Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
Це була так звана операція «Барбаросса» — за іменем німецького імператора Фрідріха Барбаросси (1122–1190), очільника хрестового походу, що загинув у поході за визволення Єрусалима. Легенда каже, що він не помер — тільки заснув, щоб одного дня прокинутися й повернути Німеччині колишню велич.
Таємні приготування до операції «Барбаросса» тривали від 1940 року, та збіг відкриття Тамерланової усипальні з нападом нацистів здійняв неабиякий галас.
Операція «Барбаросса» спричинила 20 мільйонів смертей із радянського боку (війни Тамерлана забрали «тільки» 17 мільйонів життів…)
Вирішивши, що оповідками про Тамерланову усипальню легковажити не варто, Сталін наказав повернути останки загарбника у мавзолей. Сталося це в листопаді 1942 року.
Через кілька днів радянська армія здобула першу перемогу — під Сталінградом.
Можливо, це також був простий збіг, але порушити Тамерланів спокій відтоді ніхто не наважився.
Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.
Том XII
63. Остання крапля шампанського, що переповнює келих
Моя матуся завжди казала: «Ніколи не відкладай на завтра те, що можеш змусити інших зробити за тебе сьогодні».
Не знаю, як ви, а я думаю, що є час діяти і час давати змогу іншим діяти за вас.
Нарешті я перепочину — і вже знаю, як мої піддані прислужаться тим часом своїй королеві.
Найперше — зміцнення обороноспроможності. Люди-слуги чудово дають цьому раду. Далі — повсякденні клопоти. Тут я покладаюся на котів — вони полюють на мишей, добувають їжу, пораються по господарству. І, нарешті, пошук союзників. Але про вирядження розвідників уже не йдеться. Одна надія — на Шампольйона: аби ж він виправдав мою довіру!
Ми влаштовуємось у численних людських будинках острова Лакруа.
Днями кілька впертих щурів пориваються нас атакувати — перевіряють справність електричної захисної системи. Певна річ, сумніватися в роботі нашого техногенія, професора Романа Веллса, не випадає.
Минає шість днів.
Сходить сонце. Я вдивляюся в обрій з даху найвищої будівлі Лакруа. До мене долучаються Піфагор, Анджело й Есмеральда.
— Маємо набратися терпіння, — нявчу я.
— Наших ворогів стає дедалі більше, — зауважує Піфагор.
— У них багато союзників, — скиглить Есмеральда.
— А ми повипускаємо тій погані кишки, бо ми сильніші! Мамо, дозволь, ми з хлопцями заскочимо їх зненацька? З моїм кітвондо я обіцяю, що принесу тобі голову того дрібного вискочня!
— Від Шампольйона шостий день — ні звісточки. А говорив про три дні… щось тут не так, — непокоїться Піфагор.
Обернувшись до мене, сіамець нявчить те, що мені найменше хочеться почути:
— Мабуть, варто було поступитися й віддати йому те, чого він хотів.
— Хіба не ти цитував мені ту людину, Черчилля? Як там… а, точно: «Ви хотіли пожертвувати гідністю заради миру. Тепер у вас немає гідності й не буде миру.» Бачив, що сталося зі сфінксом?
— Мені страшно, — прищуливши вуха, зізнається Піфагор.
Ну от, печальні думки Есмеральди заразливі. І чого це самці такі полохливі? Ну гаразд, треба щось думати.
— Принесіть-но мені шампанське.
Їх здивувало моє прохання — от і добре: хай перемкнуть увагу на щось інше, бо розмова точиться не надто приємна.
— Хочеш напитися? — по-знавецькому питає Есмеральда.
— Я хочу перевірити, чи відповість цей напій на питання, що за нормального стану їх мені, мабуть, не розв’язати.
Піфагор переказує це Наталі. Шукаючи те славнозвісне шампанське — маю надію, воно все-таки вкаже мені шлях, — вона заходиться нишпорити по холодильниках сусідських квартир.
За кілька хвилин служниця вертається — з пляшкою.
— То таке собі, але кращого я не знайшла. І, вибач, не холодне.
Подивимося, що з цього вийде. Зараз дізнаюся, чи недарма Вольфганг напосідав із тим шампанським аж до останньої хвилини.
Служниця наливає мені в мисочку. Я нюхаю: смердить так само, як і минулого разу, коли не гірше. Я вмочую кінчик язика. Пфе, яка гидота.
Коли хочу щось придумати — маю випити ще. Треба усунути все, що заважає думати, все, що заступає шлях до порятунку.
Я мушу це зробити.
Заради Вольфганга, заради всієї спільноти і нашого майбутнього.
Я мушу і хочу. Я готова.
Ледве тамуючи відразу (на смак — ніби газована сеча), я вихлебтую шипучий напій і тихенько відригую.
І знову — запаморочення, нудота; я наче хильнула отрути.
То Вольфганг помилився? Ну або ця штука тільки на нього й діє.