Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
— Тож ви розпинали, щоб якнайдужче приголомшити?
— Я мусив удатися до рішучих кроків, і то навіть серед своїх — щоб, бува, не завагалися у виборі правителя. Я знав, що один із баронів цілився на моє місце й міг учинити проти мене змову. Боротися треба не лише з зовнішнім, а й із внутрішнім ворогом. Тим-то мій тезка й зажив такої слави.
— Звідси й піраміда з черепів?
— Так. Ви перебили моїх — авжеж, я вами зацікавився. На острові Сіте ми завдали вам добрячого гарту. Мусили кров’ю змити образу, яку ви, королево Бастет, нам заподіяли. Я наказав атакувати вас уночі, в метро, та нам тоді не пощастило. Я хотів подивитися, на що ви спроможні. Відтак вирішив не поспішати і зібрати якнайбільше щурів.
— Тому і взяли нас в облогу?
— Допомогла лють, що її почуває до вас мій народ: якби не ви — я б не зумів так скоро об’єднати тисячі щурів. Я маю вам подякувати.
Спокійно. Не показуй емоцій. Зберігай жартівливий тон.
— Була… рада допомогти.
— Тоді ми дізналися про втечу з острова Сіте: хтось таки чкурнув — аж до університету Орсе. Ми кинулись туди, але не встигли: люди нас випередили.
— Релігійні фанатики…
— Не знаю, для мене всі вони на один штиб. Одним миром мазані.
— Ці мають чорну бороду.
— У спустошеному університеті я знайшов комп’ютер, під’єднався. Мережі не було, та дещо цікаве мені трапилося: файл з особистим щоденником Романа Веллса.
Я відчуваю, як його тішить моє здивування.
— В останньому записі йдеться про те, що Роман Веллс — із допомогою кота — планує рятувати все світове знання, і для цього завантажує його на спеціальний накопичувач в мільярд мільярдів байтів.
От дідько! Він написав це просто перед тим, як ми рушили в дорогу! Це ж треба — так боятися, що про тебе забудуть!
— Йому допомагали ви, королево Бастет, чи не так?
По хвилі Тамерлан провадить далі:
— Інтуїція підказує мені, що ви таки поцупили в тих фанатиків накопичувач. Тим-то бородаті й повернулися — шукаючи в Орсе Цінну штуковину, перевернули там усе догори дном.
Він знову замовкає — дає мені час належно оцінити його проникливість.
— Куди ви хилите, королю Тамерлане?
— Папуга потвердив, що ті, хто були на кораблі, справді мали ту славнозвісну флешку з усім людським знанням.
Мабуть, Шампольйон, щоб чорти його вхопили, підслухав мою розмову з Піфагором! І зрозумів, що тільки так можна схилити пацюка до зустрічі! Так ось чому він не схотів пояснювати, як домігся свого!
— Пропоную таку угоду, королево Бастет. Я дарую вам життя. Навзамін ви — перше — віддаєте нам РЕВАЗ, друге — скоряєтеся щурам як нижчий вид, до якого ми поставимося толерантно. Тоді забираєтесь геть, і ми даємо вам спокій.
Тим часом у моїй голові мигцем зблискує думка.
Він знає, що РЕВАЗ у нас, та гадки не має, що вона…
Я уриваю думку — що, як він її почує?
— Про що ви думаєте? — підозріливо питає щур.
— Так, ні про що. Кажіть далі, королю Тамерлане, я вас слухаю.
Ледь помітно повівши вухом, пацюк сіпає писком, тоді недовірливо веде далі:
— Коли б ви, Бастет, погодились на такі умови — прошу дуже, сміливо створюйте нову спільноту, і між нами — мир.
«Королевою» він мене уже не величає: говорить як до підлеглої.
— Я повторю запитання: про що ви думали?
Він може читати мої думки. Тож я не маю думати про те, «про що не маю думати». Віднині мій мозок — неприступна фортеця. Ану-бо хутенько відверну його увагу… зведу мову на щось інше…
— Покора як плата за мир… Для котів із водонапірної вежі ви, Тамерлане, мали таку саму пропозицію?
— Це ті, в кого за ватажка бридкий голошерстий котяра? Так, і вони погодилися.
— Здається, нічого доброго з того не вийшло.
— Ми розійшлись у тому, що таке покора. Вони полізли торгуватись… Але куди їм?.. Вам, Бастет, це до снаги.
— Я маю все зважити, — намагаюся вигадати час.
Ні про що не думати. Ні про що не думати.
— Здається, ви думаєте про те, що треба ні про що не думати. Отже… про що ви не маєте думати?
В моїй голові настійливо б’ється його запитання. Це майже боляче.
Ні про що не думати. Ні про що не думати.
— Ні про що.
— Неправда. Я почуваю у вас якусь… таємницю. І ви хочете будь-що її приховати.
Ні про що не думати. Ні про що не думати.
Аж тут я відчуваю, як його свідомість, жалом упившись у мою, заходиться її досліджувати.
Я знаю, що більше не витримаю, тож мушу якось відвернути його увагу. Віднайти думку, що вибухне у моїй голові. Тоді я згадую про сфінксів хвіст і тут-таки пирскаю зо сміху.