Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
Смеу перебив його:
— Одного я ніяк не збагну: якщо Некулая вдарили тоді, коли він нахилявся над сундучком, то чому ж я побачив його ось тут, де зараз стоїш ти, Георгіу.
— П-п-п-а-а-а-не ка-а-а-ні-тан, ко-о-ли я з-з-зай-шов, скр-и-и-нька бу-у-ла т-т-а-ам! — І Некулай, вставши з ліжка, показав місце, де раніше стояв сундучок.
Уля радісно докінчив:
— Як бачите, цим і пояснюється ваш подив, пане капітан. Отже, скринька стояла там. Сюди пересунули її вже пізніше. По-моєму, нам нічого турбуватися. На Некулая нападав звичайнісінький злодій.
І, наче бажаючи дати зрозуміти тим двом офіцерам, що він скінчив, Уля вийняв хусточку і витерся.
— Ти думаєш, що це справді був злодій? — запитав Смеу.
— Мені здається, Уля має рацію, — відказав капітан Георгіу, відразу збагнувши, що Михай навмисне висловив таке просте припущення. — Подумай і сам. Якби той тип, що рився в твоїй скриньці, шукав чогось іншого, а не сорочки чи кальсонів, то він спершу постарався б понишпорити в ній без свідків. А це легко зробити, бо ординарці по чотири години марширують за містечком на толоці. Злодій же не міг цього знати. Він пробрався в кімнату незадовго до приходу Некулая. І якби мав щось серйозне на думці, то не повівся б з ординарцем так лагідно.
— Бі-і-ідна мо-о-о-я го-о-о-олівонько! — застогнав Телимбу.
— Не треба мене стільки переконувати, братику! — відповів сміючись Смеу. — А втім, це просто безглуздо думати бозна-що.
Через кілька хвилин капітан Георгіу вийшов разом з Улею на вулицю.
— Скажи, ти справді певен, що це звичайний злодій? — запитав він капрала.
— А ви?
— Зовсім ні!
— Колись у Парижі я бачив кінокартину про Стана і Брана. Якщо не помиляюся, її назва — «Стан і Бран в іноземному легіоні». Напевне, вона зараз демонструється і в нас.
— Чув я про неї, але дивитися не доводилося.
— У цьому фільмі є одна цікава сценка. Стан і Бран марширують. Їхній взвод робить різні вправи. Вся забавність у тому, що ці двоє виконують зовсім інші вправи, аніж їхні товариші. Всі глядачі аж лягають од сміху, і тільки деякі з них розуміють комізм цієї ситуації. А вона полягає в цілковитій відповідності між чудернацькими викрутасами тих двох коміків і правильними рухами решти солдатів. Цю сценку я й пригадав оце зараз, слухаючи Некулая Телимбу.
— А хіба існує якийсь зв'язок між цим епізодом з фільму і розповіддю ординарця?
— Та, мабуть! З єдиною тільки різницею, що я не знаходжуся в становищі тих необізнаних глядачів, які регочуться, аж та животи хапаючись, з витівок Стана і Брана.
Начальник другого відділу відчув, що Уля не хоче більше нічого говорити, і замовчав.
МОЛИТОВНИК
Фронт знову просунувся. Два дні тому на півдні проти ділянки, зайнятої кавалерійською дивізією, хортістські частини, одержавши підкріплення, атакували румунські позиції. Та кавалерійські ескадрони, підтримані радянською артилерією, прорвали оборону ворога, змусивши його відступити по всьому фронту.
У наступ пішли й частини дивізії «Молдова». Фашисти не встояли перед навальною атакою і в паніці залишили свої позиції.
Опівдні штаб дивізії прибув у велике село з високими, вкритими черепицею будинками, за якими зразу ж починалися розкішні сади.
Більшість відділів розмістилась у примарії. Решта — в найближчих будинках. Фронт незабаром мав знову просунутися вперед, і тому солдати розпакували тільки конче потрібні речі.
Шифрувальний відділ розташувався в хаті, що стояла напроти, в двох просторих кімнатах, в одній з яких хлопці мали спати. Капітан Смеу зумів, зайняти цей будиночок лише після довгих переговорів з майором Братоловяну, що хотів розмістити в ньому четвертий відділ, яким він командував. Поки вони домовились, почало смеркати.
— І де це вештається наш Уля? — запитав Смеу, дивлячись на хлопців, що переносили своє обладнання з машини до хати. — Куди він подівся? Допоміг би вам!
— Нічого, пане капітан, встигнемо й самі.
— А де ж його носить? Не просився у мене… І вам не сказав, куди йде?
— Хіба ви не знаєте, який він? Ніяк не всидить на місці, хоч прив'язуй його. Мабуть, пішов шукати чогось їстівного. Він уже не раз частував нас.
Але шифрувальники дуже помилялися, вважаючи, що їхній невгамовний товарній роздобуває для них якийсь харч. Михай у цей час стояв в одному дворі і розмовляв з їздовим поліцейської роти. Той, заїхавши у садибу, випряг коней, завів їх до стайні, а сам залишився стерегти багаж на возі.
Уля скоро знайшов з ним спільну мову. Через кілька хвилин вони вже розмовляли як давні приятелі. Насправді говорив їздовий, а Михай тільки коли-не-коли докидав словечко, підтримуючи розмову. Він уважно слухав і водночас не спускав очей з будиночка, що стояв через дорогу. Там Некулай Телимбу зайняв квартиру для капітана Смеу.