Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
Квартирмейстери завжди забезпечували хорошими кімнатами лише старших офіцерів, від майора і вище. А для інших визначали абиякі помешкання.
Та ординарці, добре знаючи смаки й уподобання своїх начальників, відмовлялись од них і йшли на розшуки самі. Керуючись інстинктом, що виробився в них внаслідок довгого перебування на цій службі, кожного разу знаходили кращі.
Так само зробив зараз і Некулай Телимбу.
Уля весь час стежив за ним, поки він ходив з будинку в будинок. І зрештою той знайшов-таки кімнату. Одразу ж переніс туди похідний сундучок та інші капітанові речі. Трохи згодом Михай через відчинене вікно побачив, що ординарець старанно прибирає.
Відтоді минуло більше години. За цей час у тій квартирі встиг уже побувати й Смеу. Вона, напевне, йому сподобалась, бо через кілька хвилин він вийшов і поспішив на КП, до шифрувальників.
«Ох, і дістанеться ж мені од капітана, — подумав Уля, дивлячись йому вслід — Та хай що буде, а я не піду звідси нікуди. Бо може статися, що саме зараз нашому Некулаю забагнеться прогулятися по містечку».
І він не помилився. Як тільки стемніло, ординарець вийшов на вулицю. Постояв трошки біля воріт, потім, зорієнтувавшись, поспішив на околицю. Тут і там у пошуках квартир снували солдати. Від похідних кухонь, приємно лоскочучи ніздрі, доносився запах страви.
Некулай не звертав ніякої уваги на зустрічних. Уля йшов слідом за ним, бувши певним, що Телимбу його не бачить.
Нічна мандрівка ординарця капітана Смеу до каплички богородиці багато допомогла Михаю. Йому став відомий один з шляхів, яким агенти абверу передають інформацію чи одержують розпорядження. Неважко було уявити, що й Некулай користувався ним. Значить, ворог, відступаючи, залишав людей, які або встановлювали особистий зв'язок з шпигунами, або, як це сталося недавно, зоставляли для них у певному місці письмові накази чи забирали там якісь відомості. Пізніше їх по радіо або якимсь іншим способом передавали куди слід.
Поки штаб стояв у тому містечку, за капличкою весь час наглядали. Але ні Некулай, ні хтось інший туди вже не з'являвся.
Передбачаючи, що Телимбу й надалі користуватиметься цим засобом зв'язку, Уля вирішив не спускати з нього очей. Ось тому він і стовбичив цілу годину в сусідньому дворі, розмовляючи з балакучим їздовим.
Хвилин через двадцять Некулай зупинився перед костьолом, що стояв у садку, обгородженому невисоким парканом. Це вже другий костьол на їхньому шляху.
Вузька, вимощена каменем алейка вела до самих дверей костьолу. За ним білів крізь гілля дерев парафіальний будинок.
Шпигун відчинив хвіртку до церковного двору, але не пішов по алеї, а рушив навпростець через сад, обминаючи костьол з лівого боку. Михай загубив його з очей. Наддав ходи і, дійшовши до роздоріжжя, звернув ліворуч. Кілька хвилин прямував попід парканом, потім переплигнув його і приліг у траві. Скрадаючись, поповз потихеньку, поки не опинився проти вівтаря. Там і сховався. Кращого місця й нетреба, — він міг бачити і сад, і костьол, і парафіальний будинок.
Недалеко, кроків за тридцять од себе, помітив Некулая, який, засунувши руки в кишені, уважно придивлявся до будинку ксьондза.
Коли тільки заради цього він прийшов сюди, то не варто було й ризикувати, бо перед ним стояв звичайнісінький цегляний будиночок, вкритий черепицею, збудований, як і костьол, зовсім недавно. З чотирьох його вікон лише в двох світилося.
Трохи постоявши, шпигун тихцем. підійшов до найближчого вікна, зіп'явся навшпиньки, заглянув усередину. І зараз же попрямував до другого вікна. В кімнаті, напевне, був той, кого він розшукував. Подав умовний знак, тричі стукнувши у шибку.
Вікно одразу відчинилося, і чоловічин голос запитав по-угорськи:
— Хто там?
— Карл дома? — почув Уля придушений шепіт.
— Давно поїхав до Будапешта.
— А чи не залишив він часом ключа од бібліотеки?
— Бібліотека відчинена, — відповіли йому з кімнати. А потім іншим, фамільярним тоном той же голос проказав — Не можу впустити тебе через двері: Марта на кухні. Лізь сюди!
Коли Некулай стрибнув у кімнату, вікно й зачинилося.
Покинувши свою схованку, Уля підійшов ближче. Вхопився за виступ у стіні, підтягся на руках. Те, що він побачив, дуже зацікавило його. Але так висіти було незручно і до того ж небезпечно, — сюди кожної миті міг глянути Некулай або його спільник.