Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
Озирнувся навколо. За кілька кроків од вікна росла крислата яблуня. Збагнувши, що дерево — найкращий спостережний пункт, він і видерся на нього.
Звідси вся кімната була як на долоні. Біля столу сиділи Некулай та молодий кругловидий ксьондз. Перед ними лежав розкритий молитовник.
Мабуть, у кімнаті велась приємна розмова, бо священик час від часу посміхався. А трохи згодом устав, підійшов до буфета, взяв пляшечку горілки, налив шпигунові. Той, випивши одним махом, простяг чарку і очима попросив наповнити її знову. Перехиливши і її, Некулай наставив скляночку втретє. Але священик наче не помітив цього руху. Тоді Телимбу присунув до себе пляшечку і налив сам. Пив повільно, невеличкими ковтками, наче дегустуючи напій.
Багато дав би Уля за те, щоб підслухати їхню розмову!.. А оскільки це було неможливо, він намагався бодай з виразу їхніх облич та жестів вгадати, що вони обмірковують.
Спостерігаючи їх, Михай раптом помітив, що ксьондз почав якось дивно вимахувати руками. Лише пізніше він збагнув, що той пояснює Некулаю, як треба йти до якогось відомого їм місця.
Коли Телимбу врешті-решт зрозумів, священик узяв ножа і заходився з натугою розрізати товсту палітурку молитовника. Через якусь мить вийняв звідти загорненого в ганчірку ключа, з лагідною усмішкою передав його шпигунові. Ординарець розмотав його і поклав у кишеню. А тоді й піднявся з стільця. Михай зрозумів, що побачення скінчилося, і, злізши з дерева, знову причаївся в траві.
Через кілька хвилин вікно відчинилося, і Телимбу виплигнув у сад. Тільки цього разу він пішов уже іншою стежкою, прямував просто на Улю. Контррозвідник затамував подих, бо шпигун мало не наступив на нього. Не помітивши нічого підозрілого, Некулай наблизився до паркана і легко, наче справжній спортсмен, перестрибнув його. Стало зрозуміло, що він направився зовсім не до КП. «Куди ж це він поспішає?» — подумав Михай, вирішивши й собі йти за ним.
Некулай ступав швидко, і капрал ледве встигав за ним. Часто він вгадував напрям руху шпигуна тільки по його кроках. На перехрестях Телимбу на мить зупинявся, щоб зорієнтуватися, а потім рушав далі. Так вони вийшли аж на край села. Широка вулиця була викладена великими плитами. Пообіч стояли гарні будинки, — видно, тут жили самі багатії. Проте в жодному з них не світилося.
Люди спали, а може, просто причаїлися за віконницями.
В цьому кварталі шпигун трохи сповільнив ходу. Час від часу зупинявся, освітлював ліхтариком фасад якого-небудь будинку, а потім ішов далі. Нарешті, зупинився перед масивними дубовими ворітьми. Замість звичайного паркана тут височів білий мур. Ліворуч од воріт висіла залізна табличка: «Акціонерне товариство «Садовод».
Телимбу поторгав хвіртку — замкнена. Постояв кілька хвилин, обміряючи поглядом мур, а тоді пішов уздовж стіни до сусіднього будинку. Паркан там був невисокий. Некулай легко видерся на нього, вибрався на мур і плигнув у двір.
Уля трошки почекав, а тоді поліз нагору. Прислухався, вдивляючись у темряву, і після якогось вагання спустився й собі. Припав до землі, затиснувши пістолет у руці. Та даремно він страхався: всюди стояла глибока тиша. Озирнувшись, побачив навколо себе квітник. В глибині двору бовваніла вілла. З пістолетом напоготові поповз до неї. Через якийсь час опинився біля кам'яних сходів, що вели до округлої тераси. Двері були відчинені навстіж.
«Мабуть, Некулай навмисне не зачинив їх, щоб у разі небезпеки втекти», — подумав Михай.
Оглянувся навкруги — ніде ні душі. І тоді зважився зайти. Обережно піднявся сходами і, наче тінь, прослизнув до вілли. Стояла густа темрява. Прислухався — ні звуку. Засвітивши ліхтарик, озирнув великий, гарно умебльований хол. Посередині довгий дубовий стіл, на ньому розкидані газети й журнали. Ліворуч широкий розкішний диван. Попід стінами крісла й столики. З стелі звисав гарний масивний канделябр.
Це просторе, майже кругле помешкання мало троє дверей. Одні — прямо, двоє інших — по боках. Постоявши і послухавши тут і там, Уля вирішив пройти в середні. Легенько натиснув, і вони безшумно одчинилися. Кімната, в яку він потрапив, була меншою від холу. В ній стояло два канцелярських столи, етажерка з папками та вогнетривка каса. Попрямував далі і відчинив ще одні двері. Друга кімната нічим не відрізнялася од першої: такі ж два столи, етажерка, каса. Двері прямо і ще одні ліворуч. Приклавши вухо до дверей у глибині кімнати, Михай досить виразно почув слова:
«Німецький солдат не має права мислити. Він мусить тільки виконувати накази. За нього думають інші!»
Хоч тут можна було все чути і дещо навіть підгледіти у щілину для ключа, однак залишатися в кімнаті небезпечно — хто-небудь міг кожну мить вийти. Уявивши, що в тій кімнаті, звідки чулися голоси, теж є ще одні двері, капрал вирішив спробувати щастя. І справді, вийшовши у двері ліворуч, Уля опинився в невеличкому коридорі і дійшов аж до ванної. Там він сів і став слухати, не боячись, що його хтось побачить, бо Некулай мав вийти через ті самі двері, якими зайшов.