Вибрані твори в двох томах. Том 1

* * *

Я дивлюсь на трави, а на травах — сльози, а в сльозах тих — сонце... Я у морі мрій... Одшуміли бурі, одсіяли грози, тишина і спокій у душі моїй.

Як воно страждало, дзеркало природи, як ридала бурна вод його блакить!..

А тепер спокійно сплять безжурні води і відбите в водах небо мирно спить.

Наче та троянда пелюстки згорнула, стомлені, заснули всі думки мої...

Спить моя троянда сном тривожним, чулим, не торкай, кохана, пелюсток її!

28. VIII. 1960

* * *

Золоту тоненьку ніжку в травах промінь підійма, де асфальтова доріжка між берізками двома.

Вітер шарпа віти різко, десь далеко синь дібров...

І сумують дві берізки, чисті й ніжні, як любов.

О як знаю я печаль ту, те бажання — в даль і в вись!

Над доріжкою з асфальту дві берізки обнялись.

Липень, 1960

Знов зоря світання стерла сон крилом, цвірінчить горобчик срібно за вікном, де проснулись квіти у тремтінні віт, — і землі, і небу посила привіт!

Мчать хмарки гривасті у далекий край, музикою щастя повен синій гай.

З небесами п’яно обнялись поля, і зітха рум’яна од зорі земля.

Так і ти, кохана, квіте рідний мій! Сльози щастя випив промінь з твоїх вій, на подушку білу біля тебе ліг...

І зоря любові на щоках твоїх.

28. VII. 1960

АКАЦІЇ

Піду на станцію. В розмаї солодких мрій, що, наче сад, донецьку землю нагадає мені акацій аромат...

1 шум шовковиць, і маслини, ту залізницю над Дінцем, де я ходив до цвіт-дівчини з сумним, замріяним лицем.

І запах вугілля... І грози, убогу хату за селом, де клав Надсона вірші-сльози я під подушку перед сном.

Там хилить верби вітер п’яно, співають півні в синю тиш...

Люблю я київські каштани, але акації миліш!

4. VI. 1960

Хвилюється, хитається трава, — то вітер їй казки свої шепоче...

І простягають руки дерева у вишину. А серце пісні хоче.

Щоб звуки в ній із фарбами злились, як в райдузі, що над полями тане, і щоб у ній так юно, як колись, твоїх очей синіла даль кохана.

Тінь од дерев коротша... Хочу я у цім саду над сонною рікою, щоб повернулась молодість моя у пісні цій, окриленій тобою! Ірпінь, 29. VII. 1961

* * *

Нічка, як тінь невловима, в снах одлетіла давно.

День золотими очима дивиться в синє вікно.

Пада проміння іскристо — й до голубих верховин наче летить рідне місто в шумі, у дзвоні машин.

Знову з тобою самі ми — губи твої як вино...

День золотими очима дивиться в синє вікно.

Київ, 22. VIII. 1961

* * *

З небесних голубих повік мов випала сльозина...

То срібнорогий молодик над темним бором лине.

Проміння золоте вино він розлива без краю і, як в розчинене вікно, у душу заглядає...

І сон, і сосни... Тишина.

Немов мене немає...

О ні — не місяць, то вона у душу заглядає.

28. VIII.!960

Як радісно стає, коли запона ночі поволі рідшає і тане, як туман, коли зорі на землю глянуть очі і засиніє неба океан.

Я мов стаю широким і прозорим, неначе жити тільки-но почав... Вітаю сонце я пташиним хором у коливанні мрійнім листя й трав.