Вибрані твори в двох томах. Том 1
- Автор: Сюсюра Володимир
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том 1». Краткое содержание книги:
Я у цьому шумі, й шум цей у мені, думи, мої думи, думи огняні, почуттям налиті, фарбами рясні, про життя складаю я із вас пісні.
А життя — це люди і усе кругом, і пісні пташині за моїм вікном, і свистки далекі бистрих поїздів, гуркоти заводів, шепоти гаїв,
сяйво зір і сонця, і очей її, що піснями повнить думи всі мої, що, як я, зітхає і чекає теж у вітрах розлуки в далині без меж...
Сняться її очі, сині, повні сліз...
Вітер опівнічний плач її приніс...
Десь вона чекає щастя вороття, синьоокий витвір вічного життя.
1950
Хай сивий я, о сиве небо!
Та серця струн, — я тому рад, — мені настроювать не треба на молодий, бадьорий лад.
Я мов не жив. Мені здається, не йшов крізь років зорецвіть, — все так же юно серце б’ється, і пісня юно так дзвенить...
Так дуб у полі височіє, над ним і в нім осінні сни... А лист все так же зеленіє і п’є проміння з вишини...
Сивіє волос мій, сивіє... Немає юні вороття.
Та пісні листя не жовтіє під вітром осені життя.
1959
Як не любити рідну мову І ЯК 11 не берегти, коли із нею в даль грозову ми йшли на бій — і я, і ти.
Коли за кожне рідне слово в нас слали кулі вороги...
Ми збили з нього злі закови, щоб ширить щастя береги,
щоб з ним іти в нові походи до осяйних життя висот...
Бо мова — це душа народу, народ без мови — не народ.
Вона для нас, як сонця блиски, що крають ночі каламуть...
Її ми чули ще з колиски, — то як же мову цю забуть!
Вона, як світла хор в ефірі, як білий сад, весняний сад...
Ні, ні! Не вірю, я не вірю, щоб ти забув її, мій брат!
І в миру дні й години бою її нам треба берегти.
Де б ти не був, вона з тобою іде звитяжно у світи!
1959
Вітер коси розплітає У зорі,
вечір в небі розкидає янтарі...
В серці пісню солов’їну думи тчуть...
На траві, зоря, хустину не забудь!
Неба синього покоси в сяйва грі — золоті поклали коси косарі
і пішли... За ними вітер навздогін.
У зорі прощальні витер сльози він.
І пішли за небокраї вітер, косарі...
В травах тихо догорає хусточка зорі...
1959
Од пісень золотої снаги усміхалися далі барвисті...
Про пахучі Дінця береги довго, довго ще снив я у місті...
І з братами за сонце в борні довго сходив на років я кручі... Чому ж сняться ще й досі мені береги ті, зелені, пахучі?..
Я душі повертаюсь лицем до копалень, де світ їх широкий, де осики шумлять над Дінцем про шахтарської юності роки...
їхній шум, повний туги й жалю, чую я... Гасне дня позолота... Київ, Київ, тебе я люблю, а ще дужче люблю Третю Роту!
1959
Одпідпадьомкав перепел в житах, де “на добраніч” колоски шептали... На голе поле срібні роси впали, й зоря згорнула свій багряний стяг.
Її за даллю синьою дібров не видно вже. Спадає денний порох.
1 сходить місяць, як моя любов до цих ланів, що тануть у просторах...
Про гомін тракторів ще згадує земля, бреде зефір пахучою ріллею...
Я напоїти силою твоєю хотів би пісню, земле ти моя!
Для мене ти, як в зорях вічних небо, що шле ясний привіт полям твоїм...
Я серцем притуляюся до тебе, щоб буть у пісні вічно молодим.
1959
Скоро вечір зніме дня утому, засмутилась над Дніпром блакить... Я іду у парку золотому, і прощально листя шелестить,
що для них не вернеться вже літо, а як вернеться, то не для них...
І пишатись іншим листям віти будуть після днів весни п’янких.
І кажу листочкам я журливим:
— Годі, годі вже сумних розмов!
Ви немарно деревам шумливим віддали свою зелену кров.
Прийде час, промчить зима шалена, і, любов’ю вашою жива, ваша кров дасть листячко зелене, що одягне знову дерева.
До хмарок далеких, легкокрилих будуть слать привіт вони в блакить. Ваша кров шумітиме в їх жилах, — значить, знову будете ви жить.
В тихім парку синьо і сумирно, ніби чуть хвилин прозорий літ...
І листочки падають покірно, одриваючись од рідних віт.
Тишина, і спокій, і утома...
З думою про щастя світлі дні я іду у парку золотому, що зеленим стане навесні.
Знаю я, моє не згасне ім’я на прийдешній сонячній путі, — кров свою віддав пісням моїм я, що мене продовжать у житті.
1959
Знов прийшов рум’яний тихий вечір, дівчина схилилася на пліт...
Кіс вага мов давить ніжні плечі у шістнадцять літ.
Журавлі кричать за далиною, свіжо так і мрійно так кругом...
Тільки сниться їй зима... Весною пахнуть сонні верби над ставком.
І землі так хочеться спокою...
Ще гілля вишень не ронить цвіт. Сходить жовтий місяць над травою, дівчина схилилася на пліт...
1959
* * *
0 дзвін хвилин, і темні чорні ночі,
1 цигарковий дим самотини, коли од дум закрить не можу очі,