Вибрані твори в двох томах. Том 1

Ні, не забуть атаки шалу, де стріхи рвав шрапнельний град! Ми на махновців наступали під рев гарматних канонад...

Усе зростала наша сила у битві правди проти зла.

За нами станція диміла, що нам анархія здала.

Давно одквітли дальні ранки, упав на скроні років сніг...

Та кулеметної тачанки я й досі чую грізний біг...

І віжки чують ще долоні...

Там кличе сурма, кличе стяг, де простягли шалені коні криваві гриви у вітрах...

1959

* * *

Довго, довго чув я, полонений сном, солов’їну пісню за моїм вікном.

І жили зі мною у солодкім сні тьохкання росисте, квіти запашні...

Над зеленим листом цвіт зорі сіяв. Тьохкання росисте, молодість моя! Радісним руладам слав я в сні привіт, наче йшов я садом у шістнадцять літ...

Садом, долиною в місячнім огні... Юність, моя юність, квіти запашні!

Шарудів помалу трав ласкавий шовк...

Квіти ті зів’яли, соловей замовк.

Інші квіти пахнуть. Це — життя закон. Іншого я чую солов’я крізь сон.

Спів його колише ранку синю тиш.

Але серце в грудях б’ється, як раніш...

1959

ОДУЖАННЯ

Професору Глухенькому Т. Т.

Думи, думи, як моря припливи, кров у скроні прибоями б’є...

І професора вухо чутливе слуха серце ліричне моє.

Я вже смерті дивився у очі, слухав кроків її грізну мідь...

Але серце спинитись не хоче, все у грудях моїх стукотить.

День у вікна — як щастя заграва, а за вікнами: айстри, блакить...

І всміхнувся професор ласкаво:

“Що ж, поете, вже треба ходить.

Ще не всі доріженьки-доріжки ви пройшли. Не одквітнув ваш день. Забувайте потрохи про ліжко, набирайтесь побільше пісень”.

1959

Холодно, а літо... Десь там випав град... Нахиляє віти посмутнілий сад.

Мерзне мокре листя, сплять квітки сумні. Що їм, бідним, сниться у холоднім сні?..

На голівки кволі — сльози з висоти...

Я люблю до болю. Чому ж плачеш ти?

Я люблю. Ще ж літо... В серці день буя. Чом душа повита холодом твоя?

Сплять квітки барвисті — мрій твоїх рої, і у мокрім листі змовкли солов’ї, туманами тане небо голубе...

0 не плач, кохана! Я люблю тебе.

1959

* * *

Як гарно жить на світі молодому, бо я навік ще серцем не затих.

Ще соловей щебече без утоми, не жовкне лист в садах пісень моїх.

Ще ніжне серце голубом вуркоче, моїх зіниць журби не вкрила мла, я так люблю твої ласкаві очі, що в дар мені Вкраїна принесла.

Як та зоря, що сяяла на ясла в легенді тій, що в серці одцвіла, світи мені не так, як та, що згасла

1 що світить для мене не могла.

1959

* * *

Твоїх очей блакить я полюбив навіки, і заглушить її не зможе сивина, мов крига, що в ярмо бере веселі ріки... Мою любов, мій друг, не зможе вбить вона!

Ще дужче я люблю, хоч вкрив іней віконце душі, що віддала себе тобі давно.

Так перед заходом ще дужче гріє сонце й цілує даль степів ще гарячіш воно.

1959

Сниться мені не востаннє юності пройдений шлях... Харків, акацій дихання в ніжних, весняних вітрах...