Вибрані твори в двох томах. Том 1
- Автор: Сюсюра Володимир
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том 1». Краткое содержание книги:
Я іду і люблю до нестями все навколо, як дня промені...
Це з весною, що десь за горами, сині очі всміхнулись мені.
1961
* * *
Донецький день об рейки дзенька... Ставок і небо голубе, чомусь я хлопчиком маленьким завжди пригадую себе.
Донецький день, донецькі ночі... Туди летить душа моя, летить і чайкою кигоче...
А може, сивий хлопчик я?!
1961
* * *
Чи линуть дні, чи сяють срібні ночі, чи одягає цвіт весни сади, чаруєш ти душі моєї очі завжди, завжди.
Проходять роки, роки, роки, роки, туманна старість в серце загляда...
Нехай твої прив’яли трохи щоки, — а ти все та ж для мене молода.
Все так же юно кров у жилах ллється, все сняться повні солов’їв сади...
І лине пісня з серця в твоє серце, що нас єдна з тобою назавжди.
1961
* * *
Все ждуть і ждуть тепла Дніпра холодні хвилі,
і землю всю взяла зима в обійми білі.
Упала до колін зоря на небокраї...
І я іду один,
іду, куди — не знаю.
Ні, не один. Я знов щасливим бути хочу.
Зі мною йде любов, у неї сині очі.
1961
* * *
Бузковий сніг, сліди пташок немов мереживо на ньому.
Стовпів залізних в полі крок несе в дротах зорі утому.
Вже де-не-де — огні зірок.
Десь там на обрії тополі, неначе радяться про щось,
і чайка над Дніпром когось гукає. Я один у полі,
і серце з піснею злилось.
Мов казка., Київ на горі мене мережами вітає і кличе в казку, і в зорі меч Святослава гостро сяє з шаленим ворогом у грі... 1961
Схилились віти в срібнім сні над лоном срібних трав. Троянди білі на вікні мороз мені намалював.
Троянди мріють... Ніжні сни над ними тче блакить.
Але не можна їм весни для серця замінить.
1961
Із збірки “Осінні мелодії" (1964)
* * *
Нехай сивіє в мене волос і в зморшки криється рука, — та тихий мій ліричний голос не замовка, не замовка.
Хай дальніх днів, минулих, милих, я не верну до себе знов, але в крові моїй і в жилах не погаса моя любов.
Так у гаю, де вітер віє, доріжки жовті простяглись...
І лиш на дубі зеленіє з могутнім віттям злитий лист.
1.ІХ.62
Не одкриє мати карі очі і не скаже: “Синку, синку мій!”
Там. де вишні хиляться й шепочуть, спить вона давно в землі сирій.
Вечори там падають загравно, і на хрест її сідає птах.
А здається, так вона недавно правнука тримала на руках.
Та чомусь вона була сумною, і сльоза котилася з-під вій.
Зморшки злі торкаючи рукою, Світозарик усміхався їй.
Так. Закрила матінка повіки і заснула безпробудним сном.
Став її домівкою навіки той убогий цвинтар над ярком,
де сади вишневії навколо і пташок не замовкає спів, де малим я хлопчиком до школи з друзями веселими ходив.
День кладе на хмари позолоту, кінь залізний над Дінцем ірже. Спить моя матуся, й Третя Рота сон її останній стереже.
12. IX.62
Життя кругом як поле розляглося, синіє дальнім маревом дібров... Хоч попіл днів укрив моє волосся, а я усе співаю про любов.
В крові моїй нема журби отрути, вона все та ж, як в дні юнацтва, кров. Летять літа, назад їх не вернути...
А я усе співаю про любов.
Я молодий, такий, як і раніше, коли тебе, зоря моя, знайшов. Вкриває попіл волос мій густіше, а я усе співаю про любов.
12. IX.62
" Для мене ви чужі, печалі, надій і мрій ясні моря!
За склом вікна летить у далі багряним вершником зоря.
Вона летить, летить над світом, озер минає окугу.
І топче кінь її копитом дракона ночі на бігу.
їй перепон уже немає, вона усіх їх розмела.
1 на півнеба кров палає, що ніч у битві пролила.
13. IX. 62
* * *
Танцює вітер кучерявий, зоря на обрії згаса.
Багряний лист, пожовклі трави — мелодій осені краса.
Там десь Дніпра сталеві хвилі. Кудись я стежкою іду.
І, щастя квіти запізнілі, сумують айстри у саду.
Все в даль і даль іти я мушу, туди, де небо погаса...
О, як чарує мою душу мелодій осені краса!
13. IX. 62
УСМІХ
Остапові Вишні
Знову уявляю я твоє обличчя, зморшками укрите, повний суму вщерть. Усміх твій знайомий мудро-іронічний з губ твоїх зітерти не могла: і смерть.
Над тобою никло небо посмутніле, ти лежав прозоро, без дихання й сил. Нас хрести навколо хмуро обступили, вітер за тобою плакав між могил.
Вже не б’ється серце, сповнене любові, що давало мріям радості і крил.
Та живе твій усміх у твоєму слові, і його зітерти смерть не має сил.
14.ІХ.62
Згадало серце знов ту гостру мить
прощальну, коли дзвінок розкрив нам синь доріг...