Вибрані твори в двох томах. Том 1
- Автор: Сюсюра Володимир
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том 1». Краткое содержание книги:
1959
Білії хмари, листя зелене.
Чому так сумно зориш ти на мене? Блиснули сльози з-під вій променисті... Білії хмари, зеленеє листя.
Може, любов одцвіла вже ясмином і одшуміла листком тополиним, біло згорнула пониклії крила...
Може, ти й зовсім мене не любила.
Білії хмари, листя зелене...
Ти, як весна, пригорнулась до мене.
З губ твоїх сльози я п’ю променисті... Білії хмари, зеленеє листя.
1959
★ * *
Я — наче леготу зітхання...
Заснула даль блакитним сном.
І тихий вечір на прощання махнув багряним рукавом.
Він потонув за димарями, де згасли хмари огняні, і даль дібровами й садами йому всміхнулася у сні...
Земля в обіймах супокою, їй дня, що згас, не повернуть. І хочу хмаркою легкою я у безодні потонуть.
1959
Із збірки “Так ніхто не кохав” (1960)
Не стелись, тумане, не шуміть, тополі, не печальте очі ви, берізки голі!
Вийду я у поле там, де синь навколо, де чогось шукає перекотиполе...
Де чогось шукає, то біжить, то стане...
Не шуміть, тополі, не стелись, тумане! Вечір чорнобривий, сині небокраї...
Я у полі стану, про весну згадаю,
про весну, про літо, як зітхало жито, як тремтіли в небі птиць дзвінкі привіти, як торкавсь губами я її волосся і сердець двох пісню слухало колосся.
Хай давно зозуля в листі одкувала, — серце знов чекає, щоб весна настала, щоб настало літо, щоб зітхало жито... Серце, моє серце, де тебе подіти?
27.XI. 1959
Давно немає літа з нами, що мов одснилося у снах. І під осінніми дощами зів’яли айстри у садах.
Холонуть і смутніють далі, і, де шепталася трава, вітри за літом у печалі цілують голі дерева.
Іде зима, там за снігами, що як на скронях сивина, шумить лазурними крилами й нам усміхається весна.
27.XI. 1959
Із збірки “Поезія не спить99 (1961)
★ * *
Тополі арфами Еолу згинає вітер іздаля, й мов велетенські жмені солі гроза шпурляє на поля.
Зоря, подібна до жоржини, кривавить рвані хмар кінці...
І срібно котяться градини, й підскакують, як горобці...
Там десь за даллю голубою громів одходить тарарам...
А я іду, мій друг, з тобою, одкривши серце всім вітрам!..
[1960-1961]
ТРОЯНДА
Троянда в’яне й ронить пелюстки, додолу ронить, як багряні сльози... А в вишині кудись пливуть хмарки, і тонко в даль гукають паровози.
І сниться їй, що та сіренька пташка, той соловей до неї прилетів...
Та це лиш сон... А в’яву — вітру спів... Троянда никне і зітхає важко...
Краса її все в’яне, в’яне, в’яне...
“О пелюстки! Ви — сльози із очей.
Ой де ти, де, дитя моє кохане, сіренький зрадник, милий соловей?
Сидиш собі ти у гніздечку тихо, і що тобі вітри й дощу вода!
А біля тебе ніжна солов’їха малих діток любовно догляда”.
Так думає троянда й кривить губи, на землю ронячи вбрання своє...
Ні, соловей троянду не полюбить, коли у нього солов’їха є.
[1960-1961]
Я знаю силу слова — воно гостріш штика і швидше навіть кулі, не тільки літака.
Воно проміння швидше, в нім — думка й почуття. Воно іде в народи для ВІЧНОГО життя.
Коли це слово — зброя, як день, що не схолов, коли живуть у ньому ненависть і любов.
Воно влуча як куля, ця зброя золота,
коли у нім ненависть з любові вироста.
Воно над зорі лине, а в нім живуть як спів любов до Батьківщини і лють до ворогів.
О зброє щастя, слово, я жить з тобою звик! Ти — квітка у любові, в ненависті ти — штик. [1960-1961]
Наче сон чудесний сниться, й не прокинусь я ніяк... Пахнуть липа, медуниця, багряніє мак.
На траві роси сіяння, а ріка — як срібна путь...
І сосни легке дихання груди радісно так п’ють.
Одпливли тумани ночі...
Я іду в траві густій.
І любові сині очі
все цвітуть в душі моїй...
[1960-1961]
Серцем я пишу листи росам і туманам, де ходила, люба, ти над Дінцем коханим.
Де шумують трав моря й вітер мене кличе...
Де над шахтою зоря, як твоє обличчя...
Павутиння на ріллю линуло полями...
Вітер шепотів “люблю” милої губами.
А на шалі тіні віт...
Вечір пурпуровий...
Де ті трави, де той цвіт, де ті чорні брови?..
Синьо й молодо навкруг... Що там, що там лине?
То душі моєї друг — крик перепелиний...
[1960-1961]
Липа, дощик золотий і крізь хмари — сонце... Промені — за роєм рій, наче бджоли... Сон це?
Ні, не сон. Проміння п’є дощ, що пада скоса...
Я молюся на твоє золоте волосся.