Вибрані твори в двох томах. Том 1

Море і море у мареві миль, наче було так одвіку...

І над безмежними хорами хвиль чайки самотньої крики.

Ірпінь, 12. VIII. 1961

Про що шумлять листки в цей вечір, повний жури? Неначе крізь туман, крізь дощ дивлюсь на них. Казки моїй душі таємно і похмуро шепочуть без кінця зелені губи їх.

їх слухає душа... Вони, напевне, милі, їх мова людськая не може передать, бо зрозуміти їх мій розум ще не в силі — поміж душею й ним якась незнана гать.

І думка марно в тьмі крилами помахає і б’ється в мур тонкий, але міцний, як сталь.

Лиш іноді мені одкриє даль безкраю цей віковічний мур... А там... за даллю даль.

Тоді мені ясні всі голоси природи, як падає листок — зелений братик мій — і просить помогти... Як в сяйві ночі води жаліються гілкам на холод світовий,

що оберта їх в лід... Як айстри гублять вроду під осені дощем і кличуть теплі дні, як шепчуться зірки на дальнім небозводі промінням золотим в небесній глибині.

Тоді розкритий я для вічності дихання.

Хоч я — маленький світ, але усі світи вбираю в себе я, як музику світання, коли зоря вбира в перлини рос цвіти.

Дощ одшумів, пройшов... Мовчать листки промоклі, і срібло крапельок свій зупинило біг, неначе дивляться в малюсінькі біноклі на мене очі їх...

27. VII. 1960

Дерева зеленіють весною й голим віттям тремтять восени. Хочу я, щоб в коханні з тобою ми не знали журби, як вони.

І не тільки у пісні я хочу бути юним, як вітер весни, щоб синіли завжди твої очі так, як вперше синіли вони.

І хоч впала уже сивиною на волосся нам осінь сумна, — хочу я, щоб в коханні з тобою усміхалась нам вічна весна.

Ірпінь, 29. VII. 1961

* * *

Вже по-осінньому шепочуть між собою й хитають вітами в тривозі дерева, і хмари в вишині похмурою юрбою кудись пливуть — картина не нова.

Вона повторюється з кожним роком...

Та по-новому серце відчува осінніх днів наближення жорстоке — їх не прийма душа моя жива.

Вона не хоче буть як листя жовте, розтанути, як хмарка молода.

О співе мій! Невже в життя прийшов ти, щоб продзвеніть і зникнуть без сліда?

24. VIII. 1960

* * *

Сонце впало за сині могили, щось шепоче квіткам вітерець, де вечірня зоря загубила у траві золотий гребінець.

На човні зеленавому літо одпливло вдалину, в небеса...

Ой ви, квіти, осіннії квіти, запізнілого щастя краса!

Дні холодні полинуть за днями догорать горобини вогнем...

Буде вітер зітхати над вами, буде небо ридати дощем.

Київ, 2. IX. 1961

* ' * *

Сади багряніють навколо, замовкли давно журавлі, і сонця любов охолола до нашої нені-землі.

Пташок голосистих немає, — не чую я їх за вікном, — і тихо під небом зітхає осіння земля перед сном.

Той сон одлетить за водою в зеленому шумі дібров, — і знов до землі молодої прокинеться сонця любов.

Київ, 7. IX. 1961

* * *

Листок осінній у задумі, як синій вечір, охолов, та у листків веснянім шумі я шум його почую знов.

Тож не тулись до ніг з журбою! Під теплим сонцем весняним своєю смертю золотою ти юнь даси листкам отим.