Українець і Москвин: дві протилежності

Так! Кожний москвин є большевик. Тому–то в 1917 році піддержала большевиків ВСЯ нація, що й видко з аж надто ясних фактів. У березні 1917 року завалилася Московська імперія; запанувала дика, кровожерна московська юрба; повстав хаос. Хто мав тоді силу загнуздати роз’юшену юрбу, усунути хаос, взяти знову в свої руки збунтовані колонії (немосковські народи)? Це завдання за тих умов було колосальне, майже неможливе. Група болшевиків на чолі з В. Леніним — це соціялістичні «начьотчікі», політичні сектанти, які вміли лише дебатувати до безконечности параграфи свого талмуду — «Капіталу» К. Маркса. Зорганізувати щось, навіть в розмірі одної губернії, була несила тим теоретикам–балакунам. А про таке величезне мілітарне, економічне і політичне завдання, як підбій України силами (керівництвом) тих нездар, — смішно було і думати. І тоді тим балакунам–нездарам прийша на поміч стара провідна верства нації; старий генералітет зорганізував наново армію; старі державні адміністратори налагодили якийсь лад; старі економісти й інженери пустили наново в рух економіку країни; старі жандарми приборкали розбещену юрбу та тих дурних інтелігентів, які не розуміли московської історії.

Мілюкови–Кєрєнскіє, не розуміючи причин фіяска Петра І, В. Ґоліцина, М. Сперанского, Н. Лоріс–Мєльнікова та запоморочені власними мітами про «хароший рускій нарот», хотіли, як і згадані попередники, НАКИНУТИ згори московському народові якраз те ЧУЖЕ, чого їхній народ не лише не розумів, але й своїм здоровим національним інстинктом цілком слушно боявся. Тому–то він і викинув на смітник історії змавповані з європейських «свободи» разом з їхніми недолугими перекладачами — розігнав на чотири вітри «ґаварілку» (Учрєдитєльнає сабраніє), а поставив на трон нового царя В. Леніна. Себто повторив те саме, що робив у 1702 р., 1730 р., 1860 р., 1881 р. Москвини повернулися до своєї старої традиційної національної держави з–перед 1855 року. І це вони негайно зазначили і символічно — перенесли свою столицю з інтернаціонального, трохи європеїзованого виглядом і почасти духом «вікна в Европу» — Петербурга до старої консервативної, національної виглядом, духом, традиціями і населенням матушки Москви. До Кремля Івана IV, до його апрічіни, до старого батюшкі (цим разом без додатку «цар»), до «старіни радной», до Москви філофеїв, аввакумів, до міста, де «тут рускій дух, тут Русью пахнет». Також символічним є факт, що теперішня в’язниця НКВД на Луб’янці стоїть точнісінько на тому самому місці, де за Івана IV стояв Питошний Пріказ (це як теперішнє НКВД). Московські царі жили в Петербурзі, але коронуватися завжди їздили до Москви, до праджерел його влади.

Це розуміли і самі москвини. Д. Мєрєжковскій пише: «Ніякої революції не було в Московщині в 1917 році. Бо ж революція — це насильна і нагла зміна старого змісту на новий зміст. Зміна ж самих лише форм — хоч би яка нагла — є лише приспішена еволюція. Тепер в Московщині і в окупованих нею краях бачимо фотографічно точний образ часів Івана IV, Нікалая І, і то в абсолютно ВСІХ царинах життя. Що ж сталося в 1917 році? Перше: ослабла влада, і московський народ своїм нехибним національним інстинктом відчув у тому ослабленні загрозу існуванню імперії, тому і вчинив такий самий бунт, як по Кримській чи Японській війні. Московський нарід інстинктово відчув свій рятунок у насамперед твердій владі. Друге: так само інстинктово московський народ вчинив бунт проти фізіологічно чужого йому духа Европи, який по 1905 році, хоч і дуже слабенькими струмочками, почав просякати в імперію. Моквини підсвідомо відчули в тому русі свого найнебезпечнішого ворога, і вони з жахливим поспіхом замурували всі шпари у «вікні в Европу». Не залізна, але залізо–бетонова завіса спустилася» (Д. Мєрєжковскій. «В тіхом омутє»).