Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

На вулиці красуня зробила розворот навшпиньках, немов модель на подіумі (котра чомусь забула одягнути паризьку сукенку, яку мусила демонструвати), шовковисто-легко спружинили її гарні сідниці, на мить утворивши серповидні западинки. Зафіксувавши погляд очей з-під рівно підстриженого чубчика десь на далекому обрії, вона рушила назад, волосся колихалося, обмахуючи її вуха, що не потребували інших прикрас.

— Коли мені траплявся хтось із членом, я його трахала, — сказала Мія. — Оце і все, що я мала спільного з тим первісним демоном, котрий спершу хотів злягтися з твоїм домінантом, а тоді злігся з твоїм діном, гадаю, звідси походить і моя брехня. А твій дін удовольняє непогано.

В останніх її словах, промовлених трохи хриплуватим голосом, відчувалась хіть.

Захована в Сюзанні Детта зраділа сексуальній темі. Захована в Сюзанні Детта вишкірилась у гидотній усмішці порозуміння.

— Я їх трахала, а якщо вони не могли звільнитися, я затрахувала їх насмерть. — Вона просто повідомляла факти: — Після Гранд-Кулі ми поїхали до Йосеміті.[86] — Сюзанно, ти передаси дещо від мене своєму діну? Якщо знову його побачиш?

— Авжеж, безумовно.

— Він знав колись одного чоловіка, поганого чоловіка, на ім’я Амос Діпейп, брата Роя Діпейпа, котрий тусувався з Елдредом Джонасом у Меджисі. Твій дін уважає, ніби Амос Діпейп помер від укусу змії, і з якогось погляду це правда… але тією змією була я.

Сюзанна нічого на це не сказала.

— Я трахала їх не заради сексу, я трахала їх не для того, щоб убити, хоча мені було все одно, коли вони помирали і їхні члени знічувалися, мов танучі бурульки, й випадали з мене. Правду кажучи, я сама не знала, навіщо я їх трахаю, поки не прийшла сюди, до Федіка. У ті старі часи тут були ще люди — чоловіки й жінки; Червона Смерть сюди ще не з’явилася, ну розумієш. Було провалля у землі за містом, але міст над ним стояв міцний і надійний. Місцевий люд був упертим, непоступливим, навіть коли пішов поголос, що в замку Дискордія з'явилися привиди. Все ще ходили поїзди, хоча нерегулярно…

— А діти? — спитала Сюзанна. — Двійнята? — Вона запнулася. — Вовки?

— Та ні, все це почалося на кілька десятків століть пізніше. Або й ще пізніше. Та ти слухай: тут, у Федіку, жила одна пара, і вони мали дитину. Ти гадки не маєш, Сюзанно з Нью-Йорка, якеце було рідкісне чудо у ті часи, коли більшість людей були стерильні, незгірш за первісних демонів, а хто ще не безплідні, так ті народжували хіба що якихось загальмованих мутантів або монстрів таких жахливих, що їх убивали власні ж батьки, щойно вони з’являлись на світ. Здебільшого вони й самі народжувалися мертвими. Але було те дитя!