Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #6
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0791-5
- Переводчик: Олександр Красюк
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Пісня Сюзанни. Темна вежа VI». Краткое содержание книги:
Вона сплеснула долонями. Очі її сяяли.
— Воно було кругленьке, рожеве, бездоганне, окрім єдиної родимки, досконале, і, лише раз його побачивши, я вже знала своє призначення. Я трахалася не через любов до сексу, не тому, що під час злягання ставала майже справжньою смертною жінкою, і не заради того, щоб довести до смерті більшість моїх партнерів, а тільки щоб і собі мати таке дитя. Як їхній Майкл.
Нахиливши голову, вона продовжила.
— Знаєш, я могла б його забрати собі. Підкотилася б до чоловіка, трахала б його до втрати ним глузду, а тоді шепнула б йому на вухо, що мусить убити свою хазяєчку. А коли вона відійшла б на галявину в кінці шляху, я б затрахала його на смерть і дитя — те гарненьке, рожеве, крихітне дитя — стало б моїм. Розумієш?
— Так, — сказала Сюзанна. Її трохи нудило. Посеред вулиці, прямо перед ними, примарна жінка зробила черговий оберт і рушила в зворотному напрямку. Віддалік робот-закликайло видавав свій безкінечний йодль: «Дівчатка, дівчатка, дівчатка! Є живі цяці, а є кіберки, та нема між ними різниці, ви її не помітите!»
— Я зробила відкриття: виявилось, що я не можу наблизитися до них, — сказала Мія. — Це було так, ніби їх захищало якесь магічне коло. Гадаю, його створювало дитя. А потім прийшла пошесть. Червона Смерть. Люди казали, що хтось щось відкрив у замку, якийсь глек з чимось демонічним, що мусив би залишатися запечатаним вічно. Інші казали, що пошесть вийшла з провалля — вони називали його Дупою Диявола. Хай там як, а то був кінець життю у Федіку, життю край Дискордії. Багато хто поїхав звідси геть возами, а хто й пішки пішов. Дитятко Майкл і його батьки залишилися, сподіваючись на потяг. День за днем я чекала, що вони захворіють — з’являться червоні плями в дитини, на її милих щічках, на пухкеньких ручках, — але нічого не траплялось; вони, всі троє, залишалися здоровими. Либонь, їх справді оточувало магічне коло. Гадаю, воно їх насправді захищало. І потяг врешті прийшов. Патрисія. Моно. Розумієш…
— Так, — відгукнулась Сюзанна.
Вона все знала, що їй було треба, про монорейкову компаньйонку Блейна. За непам’ятних часів її маршрут міг пролягати як до Лада, так і сюди.
— Атож. Вони сіли в потяг. А я дивилася зі станційної платформи, витираючи невидимі сльози, скрикуючи в невидимому плачі. Вони сіли разом зі своїм любим малям… правда, тоді йому вже було три або й чотири рочки, він вже ходив і балакав. І поїхали. Сюзанно, я хотіла поїхати разом з ними, та не змогла. Я залишилась арештанткою тут. Розуміючи, що стала нею через мої наміри.
Сюзанна здивувалася цим словам, але від коментарів утрималась.
— Минули роки, десятиліття й століття. У Федіку залишалися лише роботи та людські тіла, не поховані після Червоної Смерті, що ставали скелетами, а потім розсипалися на порох. А потім знову сюди прийшли люди, але я не ризикувала наближатися до них, бо то були його люди. Отого люди.
— Багряного Короля?
— Атож, такі, з дірами в головах, що безупинно кровоточать. Вони пішли туди. — Мія махнула рукою в бік Федікського Доґана 16 Експериментальної станції Дуги. — І невдовзі знову почали робити їхні прокляті машини, ніби вони так і вірили в те, що машинами можна утримати світ. Та ні, розумієш, не утримання світу їх цікавило! Ні й ні, зовсім ні. Вони привезли ліжка…
— Ліжка! — здригнулася Сюзанна.
Подалі на вулиці примарна красуня знову встала навшпиньки і знову зробила свій граційний пірует.
— Атож, для дітей, але проминули ще довгі роки, перш ніж їх сюди почали приволікати Вовки і перш ніж ти увійшла в історію твого діна. Але тоді вже наблизився час, коли до мене прийшов Волтер.
— Ти можеш зробити так, щоб ця жінка на вулиці зникла? — запитала Сюзанна зненацька (й доволі роздратовано). — Я розумію, це твоє відображення, я добре це розумію, але вона мене… ну, не знаю… нервує, либонь.
— Атож, на твою ласку.
Мія випнула губи і дмухнула. Зворушливо гарна жінка — безіменний дух — розвіялась, як дим.
Якусь хвилинку Мія сиділа мовчки, звиваючи докупи нитки своєї історії, а тоді продовжила.