Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— Свекруху?

— Здурів? Ні! Мою с-с-с-с-с…

— Сваху? Сестру? Салотовку? Сверблячку? Скрипку? Семеряжку? Сковороду? Сірячину? Скаженину?

— Крий боже!.. Ну, як ти не розумієш: оце тягну в лантусі мою власну… — і знов затявся: — С-с-с-с…

— Сатанюку? Самицю? Синицю? Спідницю?

— Але ж дай мені с-с-сказати! С-с-с-с-с-с-с-с…

— Ти завше так заїкаєшся?

— Ні.

— Коли ж?

— Лише тоді, коли г-г-говорю…

І все це було так смішно, що й Михайликова матінка, і той білявий москаль з гарненькою своєю жіночкою та й усі глядачі, крім хіба Михайлика, бо ж він був змалку несміюн, всі глядачі знемагали від реготу.

— А чого ж ти заїкаєшся? — допитувався далі Климко.

— П-п-поспішаю. Ось чого!

— Куди ж ти поспішаєш?

— Не к-к-куди, а спитай: звідки?

— То звідки ж? Га?

І пан Стецько, скинувши оком туди-сюди, озирнувшись, злякано прошепотів:

— З війни.

— І що ж там?

— Шапку загубив, сам бачиш.

— Як загубив?

— Не питай.

— Чого ж не питати?

— С-с-с… с-с-с-с…

— Сила війська йде, як той мак цвіте?

— Я — не про це! В мене там с-с-с-с… с-с-с-с-с…

— Серце? Від гніву твоє серце запалало? Га?

— Ні. Там с-с-с… с-с-с-с…

— Страшно там?

— Хто тобі сказав? Хто тобі сказав? Це мені — страшно? Мені? Мені? Ось я їм, отим проклятущим однокрилівцям, ось я їм п-п-покажу… ось я їм…

— Знову мерщій туди?

— Куди це «туди»?

— Та на війну ж.

— Чого?

— Та воювати ж.

— А я їм звідси, я їм звідси…

— На печі то й баба хоробра. Га?

— Але ж там так дуже с-с-с… с-с-с-с…

— Стріляють?

— Авжеж.

— Як же тебе не вбило?

— А що я кому завинив?

— Страхополохів завше вбивають насамперед. А ти певен, що тебе не вбило?

— Аж ось помацай. Теплий.

— І не поранило?

— Мене й куля не наздожене.

— Чому ж то?

— Я швидший за кулю.

— Від смерті не втечеш.

— А я й не важуся, — скромно відповів Стецько. І додав пошепки, кивнувши на свій прездоровий лантух: — Ось вона, тут, зі мною.

— Хто?

— М-м-моя с-с-смерть. Тс-с-с-с!

— Де ж вона?

— Аж ось, — і він підійшов до свого величезного мішка.

— Не бачу.

— В лантусі.

— Ось я полапаю.

— Хто ж таки лапає смерть. Це вона тебе колись полапає. А тобі… крий боже!

— Чого ж то?

— Панна Смерть — не дівка ж. Хоч і панна…

— І давно вона вже не дівка?

— Я з нею не спав.

— А вона — з тобою?

— Хотіла, бач. То я ж її — ось так… ось так… і сюди! — І Стецько гордовито кивнув на лантух.

— Як же ти її спіймав?

— К-к-купив готовеньку в знайомого чорта.

— А як же її нагибав чорт?

— Бо панна Смерть — є панна.

— Став залицятися?

— Котові почав хвоста зав’язувати.

— Навіщо ж?

— Та вони ж, нівроку їм, уже пристаркуваті, панна Смерть. А панночки підтоптані, вони що люблять?

— Парубків? Вечорниці? Побільше подушок?

— Люблять вони котиків та кішок!.. Отож, бач, пан чорт котові хвоста вузликом зав’язує, скажений кіт нявчить, а панна Смерть плачуть та побиваються. От він їй того кота вручив нарешті, а поки панна С-с-смерть того котика бідолашного жалувала, чорти зайшли до неї ззаду та й с-с-схопили її просто за…