Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— То, виходить, ви все-таки з ясновельможним — родичі? — дошкуляв йому, ворушачи вусами, лобуряка Прудивус, оцей чортула й сатан, який нічого в світі не боявся (крім хіба законної жони своєї, яка недавнечко в Києві, не догодивши чоловікові ні тілом, ані ділом, померла через півроку потому, як вони нишком від старого Саливона мали щастя побратись, — переставилась, Царство їй Небесне, наче потвердивши брутальну попівську істину, буцім жінка буває мила два рази: як у хату вперше вступає і як її з хати востаннє виносять). — То ким же ви, пане полковий обозний, тепер ясновельможному полюбовникові своєї шлюбної жони доводитесь? Чорт козі — дядько?

Пика пана Пампушки стала вже схожа на перезрілий моримух, а потім набрала здорового й сталого кольору сирої свинини, і Михайликові здавалося, що той ось-ось вибухне, розірветься від тиску невисловлених лайок і погроз. Та обозний, нігтями впиваючись у долоні, обачно мовчав і мовчав: вовк стояв, мов овечка, не сказав ні словечка, бо… була небезпечка!

— Чи, може, двоюрідному бугаєві — свояк?

Та пан обозний, темніючи вже, мов буряковий квас, так дуже зціпив зуби, аж у щелепах засудомило, але й на цей раз оглядно змовчав, щоб мати змогу відплатити Прудивусові та і всій оцій голоті, свиноті, черні, оцим хамам за всю наругу, відплатити в тисячу разів.

— То які ж ви все-таки з Однокрилом родичі? — не вгавав Прудивус. — Сидір бабі — сестра в первих? — І лицедій, — а вони ж завжди були совістю народу! — забалакав про все, чого вимагав обов’язок перед глядачем, наче горохом пороснув, і збиткувався з пана полкового обозного, котрий міг завтра ж урвати йому життя — збиткувався, як тільки хтів та вмів, як йому веліло мужнє серце, і то була гра небезпечна смертельно (бо справжнє мистецтво, як і всяка зброя, небезпечна є річ), і все він панові перед народом виклав, усе, що знав, усе, що йому підказало сумління митця, народного артиста, і те, що він панщину важчу та важчу заводить по своїх маєтностях, і те, що він, запорожець колишній, бундючиться, величається, мов чумацька воша, супроти простих людей (він там важний, де вікна маленькі), і що він, хоч і лютує війна, дметься навіть перед козацтвом, котре ллє свою кров (нема в світі над «ми»: своє пузо не дми!), і що багатіє він, невідь-звідки загрібаючи добро, і знов-таки — про його незбагненні стосунки з гетьманом; чи не пан Купа, бува, йому виказав кілька днів тому Козака Мамая, котрого не вдалось гетьманцям повісити лише тому, що не народився ще, бач, той катюга, котрому пощастило б навіки вговтати Козака Мамая, — і про все про те Прудивус що не скаже, мов зав’яже.