Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Климко-Прудивус на цей раз був одягнений в драні штани, в латану-перелатану сорочку, нетяга, з отих, котрі, ні хліба, ні хати не маючи, тинятись мусять по шляхах ординських, по полях килиїмських, від наруги втікши, від роботи на пана п’ять днів на тиждень, від здирства, від ґвалтовного зляшування, від рабства й неволі, що на ту пору знов кривавим терном обплітали трудяг слов’янського світу — чехів, хорватів, росіян, українців, поляків, — так, так, і простих поляків, про яких писав один самовидець, котрий побував тоді в панській Польщі: «Хлопів, істот з худющими обличчями, вважають не за людей, а за худобу. Шляхта… віднімає в них поля… обтяжує податками, стягає грішми величезні кари, кидає в темниці, б’є, мордує, підрізає жили, мов худобу таврує… п’є їх піт і кров».

Так животіли в своїх панів бідні поляки.

А що ж воно робило, те польське панство, з українцями, схизматами, з рабами погорджуваними!

І ось такий собі Климко, сірома українська, злибіда-перегнибіда, голодний, обшарпаний, покинувши рідну оселю, де всього й хазяйства, що «в комині клоччя смуга, а в запічку кішка муруга», втікши від панських канчуків, щедро всипуваних з благословення гетьмана Однокрила, Клим хоче стати козаком, але знову потрапляє в біду, мусить служити дуці-срібляникові, пришелепуватому Стецькові, жовтожупанникові, який ладен усе козацтво обернути на хлопів…

І ось вони стоять удвох — лоб до лоба, Стецько-пан і Климко, його бидло.

Розглядають один одного.

Уважно.

Мовчки.

Насторожено.

Аж раптом… вони ще й жодного слова не зронили… раптом на майдані розлягається сміх, а за мить хвилі реготу гуляють по всьому базарному морю.

Він був кумедний, як утроє бублик, оцей нетяга Климко: великий актор тої пори, Прудивус, мав снагу, навіть ні слова не мовивши до глядачів, не одну хвилину перебути в мовчанні, всім єством, лицем і тілом виявляючи жах чи розгубленість, лукавство чи торжество перемоги, а глядачі знемагали від реготу.

Сміялися й зараз. Але… не об Климка розбивався цього разу шалений шквал.

Та й сміх був недобрий, лихий, ущипливий.

А в самого Климка-Прудивуса вже сіпався довгий, аж до пояса, вус, розгорялося око, і чималих зусиль він докладав, щоб не зареготати й собі: ввесь майдан так сміявся, що в череванів, котрі стояли перед коном попереду всіх (бо ж тільки в роботі та в бою вони лишалися позаду), рвались очкури, а в молодиць від реготу розстібувались гаплики на спідницях.

Що ж там діялось?

Прудивусів товариш, опецькуватий і пристаркуватий спудей, Данило Пришийкобиліхвіст, який перекидався у виставах на пришелепкуватого пана Стецька, нічого не розуміючи, здивовано озирався і від того ставав іще кумеднішим, і регіт гуляв ще буйнішими хвилями, а він не тямив, що регочуть саме з нього.