Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Але чому ж? Чому регочуть?
А сталось там таке.
Тиміш Юренко, прелукавий спудей, готуючи товариша, Данила Пришийкобиліхвоста, до чергової халепи Стецька, силоміць поголив йому сьогодні вранці голову, хоч Данило й не знав — навіщо.
Данило Пришийкобиліхвіст був і зроду, нівроку йому, кругленький, а Прудивус заклав йому в штани ще й добру подушку, та Данило не змикитив і цього — навіщо? Хоч він, правда, не вельми й задумувався, бо Прудивус верховодив мандрівними лицедіями, що визнавали зверхність дотепного й життєрадісного парубка, тож і Данило, бідолаха, терпів того проклятущого дня витівки Прудивуса, бо хто ж міг передбачити все те жахливе, що там сталося потім?
Він і штучні вуса Данилові поверх його власних кумедно прикарючив із щетинки свинячої, аж вони кололи в губу, і Пришийкобиліхвіст, сам того не помічаючи, прекумедно тими вусами ворушив.
Та й одягав Прудивус на цей раз Данила також ретельніше, як будь-коли, але знов-таки — ні слова не кажучи: навіщо вони потрібні, оця зелена черкеска з жовтими закаврашами, малиновий пояс, червоний жупан?
Побіливши обличчя Данилові й намалювавши яскраві губи, Прудивус зачорнив йому смолою два передні зуби і на тому справу скінчив.
Коли ж Данило, ставши задля вистави Стецьком, силою збігу обставин, заздалегідь передбачених Прудивусом, вийшов на край кону, проти нього, на березовім пеньку, опинився всесильний пан Купа, і люди раптом побачили кумедну подібність двох слимаків, пана Стецька і пана Купи, і саме це й збудило владну хвилю сміху, що сколихнула ввесь базар, сміху, що на нього й покладав надії Прудивус, коли дізнався про намір обозного набігти сюди з гайдуками й заходився гострити супроти ворожого наскоку найстрашнішу зброю — сміх.
Барви яскравого одягу, і голена сьогодні лисина, і криваво-червоні губи на блідому обличчі, і кумедні щетинуваті вуса, і ті два зуби, наче вибиті, які Прудивус заліпив Данилові смолою, — все це виглядало, звісна річ, кумедніше, ніж у самого пана Купи, але в цім була саме та карикатурна подібність, якої досягає тільки щире мистецтво: якщо пан Купа був смішною подобизною людини, опудалом, то Данило Пришийкобиліхвіст, набравши вигляду пришелепуватого Стецька, був подобизною опудала, тобто карикатурою на карикатуру.
Розшолопавши, що регочуть саме з нього, Данило Пришийкобиліхвіст ніяк не міг узяти втямки — чому регочуть, як ніколи ще не реготали, хоч він уже й звик до того, що прекумедна постать пана Стецька, котрому вельми дошкуляли всякі дотепні Климкові штуки й капості, завсігди будила в глядачів дошкульний регіт, — та зараз розкумекати не міг нічого.
Та й добре, що не міг.
Данило Пришийкобиліхвіст був страхополохом і полизачем і, ясна річ, не зняв би кепкування проти обозного, котрий забирав усе більшу та більшу силу в місті Мирославі та й робив з живими людьми, що тільки йому заманеться.
Стецько-Данило не розумів, що ж діється довкола нього.
Не розумів того й пан Купа.
Не розумів того й пан Бог на небі.
Він начебто й не пив нічого нині, ані ріски, але… в очах йому двоїлося: він бачив двох Пампушок.
Він любив подивитись на всякі лицедійські штуки, Господь Бог, але такого ще не бачив.
— Це ж наче той самий, котрий нам воздавав тоді в степу таку щедру хвалу? — спитав Бог у святого Петра.
— Їх же двоє, Боже!
— То це й тобі здається? — І гостро спитав: — З чим ти снідав, Петре?
— З квасом, Господи.
— Ну-ну! — І Господь Бог, пошкрібши в пишній бороді, задумався, не спускаючи, проте, очей з кумедії.
Нарешті сказав збентежено й скрушно:
— Це ж і в нас, Петре, з тобою… той… чи не те ж саме з очима, що в того пернатого гетьмана?
— Не дай Боже! — звомпив святий Петро.
— Погляньмо ще…
І вони обидва, старі небесні парубки, пильно придивляючись, посхилялися з хмарини вниз.
Але панів обозних там було таки двоє.
Пан Купа все ще не мав глузду збагнути, що ж довкола діється, то й не спадало йому на думку злізти з березового пенька, на якому, сам того не тямлячи, пан обозний стовбичив на посміховисько всьому базарові.
— Чого вони сміються? — спитав пан Бог.
Святий Петро тільки спантеличено кахикнув.
Не хотілось нічого вгадувати.
Бо ж усе ще було попереду, бо ж вистава, як і вся наша повість (з усіма її пригодами), ще тільки починалась.