Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— Я таки панну полапаю, — наполягав він.

— Не руш!

— Визвірився, як Господь Бог на святого Петра. Чого це ти?

— Смерть не твоя ж!

— Коли б вона була моя, я до неї й не квапився б. А на твою згубу глянути кортить.

— Нехай-но я колись погляну на твою.

— Бозна-де мою шукати треба. А твоя ж тут!

— Я пожартував! — І пан Стецько, дурний-дурний, а вирішив голодранця облигати. — В мішку ж, бач, не моя смерть, а т-т-твоя.

— Мілко плаваєш, задок видно.

— Побий мене Бог і святий Дмитерко Ефеський, коли брешу!

— А коли моя, — посміхнувся Климко, — то я й не питатиму. А ке її сюди! — І Клим нараз ухопився до Стецькового лантуха і аж перехрестився з подиву: — Чого ж вона така тверда? Чи пересохла з голоду? — І Климко, обома руками вчепившися в лантух, потяг, і той лишився в руках, порожній, а на кону любісінько стояла здоровенна знайома нам череп’яна макітра — дном догори, ота сама, що її так довго торгував Пришийкобиліхвіст у гончарівни Лукії.

— Не підходь! — не своїм гласом заволав Стецько.

— То це вона тут? — пошепки спитав Климко. — Під макітрою?

— Т-т-тут, — ледве спромігся на слово Стецько.

— Чим же ми її тепер — з макітри? Хіба ломакою? — І Климко був замірився на череп’яну озію, і зайшла та хвилина вистави, яку Пришийкобиліхвіст хотів би зіпсувати і тому так старанно шукав на базарі найбільшої та найміцнішої макітри: аж надто йому кортіло, щоб від ломаки не розлетілась макітра, й він готовий був навіть скапустити виставу, аби б тільки дошкулити товаришеві.

Отож Прудивус був замірився ломакою на ту макітру, але не вдарив, бо, видно, не настала-таки пора випускати на волю спійману чортами смерть, і Климко, витіваючи щось таке, чого і в борщ не кришать, намислив, видно, ще якусь несосвітенну капость.

— Стривай-но, пане Степане, — мовив Клим заклопотано. — А скільки ж під макітрою смертей?

— Одна, звичайно.

— А вас? Стецьків? Вас двоє? Двоє! — і він кивнув на пана Купу.

— Як то — двоє?

— Двоє-таки.

— Я ж бо тутечки, перед тобою — один. Хлопів та хамів на базарі — густо. А вельможний пан — один!

— А я?! — не витримавши, вихопився пан Купа-Стародупський. — Я — хіба не пан? — обурено повторив він своє дурне запитання.

— От бачиш! — зареготав Климко та й потіснив Стецька ближче до того краю кону, де в натовпі зав’яз обозний.

— Чи ти сьогодні п’яний на виставі? — стиха спитав Данило Пришийкобиліхвіст і знову одступив на два-три кроки, на самісінький край, та й опинився сливе поряд із паном Пампушкою, який за його круглою спиною стовбичив на березовім пеньочку, зійти не можучи, так тісно з’юрмились там притомні глядачі.

Моторошна й нашорошено кипуча тиша вп’ять запанувала на базарі, бо люди зачаїли подих. А потім знову грянув регіт.