Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Панну? — жахнувся Климко. — Панну? За що сходили?
— Яка панна, така й шана! Чого ж їм шанувати мою смерть?
А Климко, вражений якоюсь несподіваною думкою, сказав:
— Стривай лишень! А ти певен, що це саме твоя смерть? А коли не твоя, а, скажімо… моя?
— Як же теє взнати?
— Е-е, як! Усього й діла — мало-трохи-небагато: випустімо її з мішка.
— Та й що?
— На кого вона кинеться з косою, того й буде: або твоя, або моя.
— Я ж, бач, свого нічого ніколи нікому не відступав, — на те я й справжній пан!
— До чого ж скупердяй проклятущий, — звернувся Климко до Михайлика, що стояв при самім кону, — навіть смертю не поділиться! Добрий який!
— Добрий — дурному брат! — слушно мовив Стецько. — Та й не можуть пан і мужик ділитись, Бог того не велів. Мені — моє! А тобі, хаме…
— І нехай: кожне свою гепу чуха! Тільки дай-но я на неї подивлюсь.
— На що? На гепу?
— Я її й так бачу, твою гепу.
— Де? — І пан Стецько поправив на собі рясненькі шаровари.
— На в’язах на твоїх! — І Климко-Прудивус так повів своїм неймовірним вусом, і так тая пика Стецькова чималенька була схожа на бліду жіночу гепу, що ввесь майдан аж зайшовся від реготні, а Данило Пришийкобиліхвіст, — не пан Стецько, а спудей Данило-таки, лицедій і мартопляс, — розлютився не на жарт.
І раптом присікався до якогось парубка, що стояв поряд з Михайликом, на сусідньому возі:
— Смішки з чужої лемішки: своєї наколоти та й реготи!
А Прудивус, розходившись, прожогом тяг виставу далі.
— Я таки панну полапаю, — наполягав він.
— Не руш!
— Визвірився, як Господь Бог на святого Петра. Чого це ти?
— Смерть не твоя ж!
— Коли б вона була моя, я до неї й не квапився б. А на твою згубу глянути кортить.
— Нехай-но я колись погляну на твою.
— Бозна-де мою шукати треба. А твоя ж тут!
— Я пожартував! — І пан Стецько, дурний-дурний, а вирішив голодранця облигати. — В мішку ж, бач, не моя смерть, а т-т-твоя.
— Мілко плаваєш, задок видно.
— Побий мене Бог і святий Дмитерко Ефеський, коли брешу!
— А коли моя, — посміхнувся Климко, — то я й не питатиму. А ке її сюди! — І Клим нараз ухопився до Стецькового лантуха і аж перехрестився з подиву: — Чого ж вона така тверда? Чи пересохла з голоду? — І Климко, обома руками вчепившися в лантух, потяг, і той лишився в руках, порожній, а на кону любісінько стояла здоровенна знайома нам череп’яна макітра — дном догори, ота сама, що її так довго торгував Пришийкобиліхвіст у гончарівни Лукії.
— Не підходь! — не своїм гласом заволав Стецько.
— То це вона тут? — пошепки спитав Климко. — Під макітрою?
— Т-т-тут, — ледве спромігся на слово Стецько.
— Чим же ми її тепер — з макітри? Хіба ломакою? — І Климко був замірився на череп’яну озію, і зайшла та хвилина вистави, яку Пришийкобиліхвіст хотів би зіпсувати і тому так старанно шукав на базарі найбільшої та найміцнішої макітри: аж надто йому кортіло, щоб від ломаки не розлетілась макітра, й він готовий був навіть скапустити виставу, аби б тільки дошкулити товаришеві.
Отож Прудивус був замірився ломакою на ту макітру, але не вдарив, бо, видно, не настала-таки пора випускати на волю спійману чортами смерть, і Климко, витіваючи щось таке, чого і в борщ не кришать, намислив, видно, ще якусь несосвітенну капость.
— Стривай-но, пане Степане, — мовив Клим заклопотано. — А скільки ж під макітрою смертей?
— Одна, звичайно.
— А вас? Стецьків? Вас двоє? Двоє! — і він кивнув на пана Купу.
— Як то — двоє?
— Двоє-таки.
— Я ж бо тутечки, перед тобою — один. Хлопів та хамів на базарі — густо. А вельможний пан — один!
— А я?! — не витримавши, вихопився пан Купа-Стародупський. — Я — хіба не пан? — обурено повторив він своє дурне запитання.
— От бачиш! — зареготав Климко та й потіснив Стецька ближче до того краю кону, де в натовпі зав’яз обозний.
— Чи ти сьогодні п’яний на виставі? — стиха спитав Данило Пришийкобиліхвіст і знову одступив на два-три кроки, на самісінький край, та й опинився сливе поряд із паном Пампушкою, який за його круглою спиною стовбичив на березовім пеньочку, зійти не можучи, так тісно з’юрмились там притомні глядачі.
Моторошна й нашорошено кипуча тиша вп’ять запанувала на базарі, бо люди зачаїли подих. А потім знову грянув регіт.