Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Пан обозний мовчав, як і належить панові.
А в Данила шия стала ще тонша й довша.
Ніс йому теж витончився, а кінчик заворушився самостійно.
Добрим людям несила було дивитись на ті два носяри: один товстий, бундючно задраний над закопиленою яскравою губою, а другий — гострий, запобігливий і винуватий, — два такі різні, але й такі схожі носи — на однаковісіньких блідих та брезклих пиках… І, вже щадячи душевні сили глядачів, — їм же треба було до кінця додивитись виставу живим і здоровісіньким, — Прудивус підігнав у собі Климка, і той мусив забути, що йому по-людськи також смішно, і вправний лицедій, скоривши байдужий вираз незворушності, повів діло далі.
— Сілентіум! Сілентіум! — по-латинському голосно зашепотів спудей, звертаючись до двох Стецьків. — Ви чуєте? Тс-с-с-с! Ви чуєте? Чуєте?
— Що таке? — спитав, не опритомнівши від холодного ляку, Стецько-Данило.
— Шкрябає. Га?
— Хто шкрябає?
— І шамотить наче.
— Що шамотить?
— І скавчить. Га? Чуєш?
— Хто ж таки скавчить?
— Вона ж таки.
— Та хто ж?
І в тиші, що знов зацарювала над майданом, всі почули, як щось і справді шкрябає й скавчить, мов цуценя.
— Що воно? — спитав нарешті і Стецько-Демид.
— Під макітрою щось, — дзвінко прошепотів Климко. — Тс-с-с!
— Що під макітрою? — збитий з пантелику, спитав Пришийкобиліхвіст, хоч він і сам добре знав, що саме шамотить. — Що там?
— Я ж не відаю, що ти туди сховав, — пересмикнув плечима Климко. — Ти ж сам казав допіру, буцім під макітрою — твоя… смерть?
— Так-так…
— Смерть? А чи не смерть? — і він знову прислухався. — О! Знову… Чуєш?
— Чую, — мусив признатись Пришийкобиліхвіст.
— І тобі… не страшно?
— Чого б то?
— Вона ж проситься! — І на обличчі Клима спалахнув кумедний жах.
— К-к-куди проситься?
— До тебе… і до пана Купи? — і Прудивус, підійшовши навшпиньках до макітри, знову нашорошив вуха.
Але все було тихо.
Тоді він обернувся до пана обозного.
— Агов! — ревонув він басом. — Пане обозний! — і додав ще басовитіше: — Гряде! — і грянув уже на самих низах: — Твоя смерть! — і повторив найнижчою октавою, і було це страшно і смішно: — Смер-р-рть!
Та на скам’янілім обличчі обозного не здригнувся жоден м’яз.
— Кайся в гріхах своїх, пане обозний!
— Кайся, пане Купо! — незнарошна ревонув своїм басом і коваль Михайлик.
Той тільки ще дужче засопів, але не мовив ні слова.
І тут почалось найстрашніше.
Для пана обозного.
І найсмішніше.
Для нас, для притомних глядачів.
— Кайся, пане Купо! — повторив і басюра Прудивуса. — Кайся, пане, кайся! — наполягав бешкетник, варячи пана без вогню. — Кайся на порозі пекла!
Бліда, брякла пика обозного почала потроху мінитися всіма барвами, і його щоки стали нараз рожеві, мов найніжніші пелюстки польової квітки, котру звуть собача рожа.
— Чи ти до пекла не хочеш? Хочеться в рай?.. А-а, так і є! Але ж у пеклі — все тепло, а піди в рай, то й про дрова дбай! Вп’яв Бог тобі душу, як червака в грушу, та й гнилу чортяка вибрав, бо грішна: серце з перцем, а душа з часником! Чи, може, Бог тобі все простить? Га? Та озовися ж, пане!
Та Купа, кипівши люттю, обачно мовчав.
— Чи, може, — провадив Климко, — люди, може, неправду кажуть, же ти взяв добрі грошики за те, що раптом оженився з любаскою ясновельможного?
Пампушка-Стародупський так блиснув грізними очима, аж чуб на Прудивусі закурівся, але й тут він промовчав, тільки заміри помсти, один за один страшніші й кривавіші, палахкотіли вже в його державній голові.
— Ач, поважний добродій: свічки поїв, а очима світить! — і знову спитав: — То, виходить, люди брешуть, пане Стародупський! Чи ти — «вітам імпендере веро»? За правду віддаси життя?
— Не любить пан правди, як пес редьки! — озвалась Явдоха.
— Чи, може, твоя нова жіночка — гетьманові Однокрилові сестра? — домагався далі Прудивус, вигинаючи брови, мов знаки питання.
— Сестра, що з Остра! — глузливо відповіли з натовпу.
— Там-то личко, там-то стан, не задурно ж любив пан!
— Не задурно, либонь! — ворухнув обома вусами Климко. — А опріч того пишного маєтку в Чабанівці, крім того добра чабанівського, за гетьманською сестриченькою скільки ти взяв посагу? Скільки? Га? — І пренахабний лицедій так і дзиґався обозному осою в вічі.
Пана Пампушку-Стародупського жалило кожне слово зневаги й недовіри, що їх, застукавши пана Демида в такій тісноті, висловлював йому підвладний люд.
«Пішого сокола, — бундючно думав обозний, — і ворони б’ють. Але ж і ти в мене, триклятий мартоплясе, за дев’ятими ворітьми гавкнеш!» І пан Купа аж упрів од злості, і його пика вже нагадувала кольором не рожеві пелюстки собачої рожі, а оту червоно-жовту рибу, солоного лосося, сальму, що її на мирославський базар привозили вірмени чи татари. Але пан Купа-Стародупський мовчав, розуміючи, що необачне слово може його занапастити, бо… коли народ плаче, з ним раду можна дати, а коли вже сміється… не доведи Боже!