Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Він був одвічним наймитом, оцей узятий із моря житейського горопаха Климко.
Завше голодний, а веселий, отой бурлака, він досхочу нахапався товчеників, а тепер, битенький, роздавав товченики й сам, і всім од нього на кону перепадало — і страхополохам між козаками, і писарям з писарчуками, і попам, і лежебокам, і рандарям та корчмарям, своєї й чужої віри шляхтичам, і всяким зрадникам та перевертням, і самому гетьманові Однокрилові, а насамперед — власному Климовому панові, Стецькові, котрий, як і всякий заплішений дурень, мав себе за найрозумнішого, всіх повчав, на всіх гримав, і глядачі завше раділи, що збиткується мудрий бувалець Климко з дуки-срібляника, з дурного пана Стецька.
Отак мандрівні кумедіянти й переводили з вистави до вистави Климка та Стецька, змінюючи обставини, життєві подробиці, а не характери: то Клим був наймитом на хуторі в Стецька-дерилюда, то челядником у багатого Стецька-бондаря, то водоносом у Стецька-цилюрника, а то перекидався Климко й на паламарчука, котрий допікав до живих печінок Стецькові-попові, що його завжди показував глядачам товстенний лицедій, Данило Пришийкобиліхвіст, отой пронозуватий дядечко з лисим бичком, схожий на пана Пампушку, котрий того ранку так довго купував у Лукії найбільшу макітру.
Нові вистави відбувалися щодня, і глядачі з усієї Долини поспішали на мирославський базар подивитись нові халепи Климка-Прудивуса, і Тиміш Юренко, син Саливона, вже й ночами не спав, шукаючи нових та нових пригод задля лукавого наймита. Климко потрапляв часом у кріпацтво до польського шляхтича, і в неволю до татарського мурзи, і в попихачі до єврейського корчмаря, і в рабство до свого ж таки українського панюги, а коли, тижнів за два до війни, в Прудивуса не стало снаги й дивезної вигадливості і коли він оголосив (хоча смерть, як і шлюбна жона, судилась кожному тільки від Господа Бога), що в завтрашній виставі Климко, нарешті, мусить-таки дати дуба, збунтувався простий люд цілого міста Мирослава.
Ще тоді, коли Прудивус уперше ознаймив неминучу Климкову зустріч зі Смертю, тиша запала в той час на базарі.
Тільки й чути було, як десь далеко свистіла в череп’яні коники та півники невгамовна дітвора та ще побіля самого кону старезний кобзар Собко-Цабекало, прислухаючись до своєї бандури, звично підкручував кілочки, підтягав струни й приструнки, торкав їх, і вони тримко дзвеніли: «Клим-Клим-Клим!», а потім знову: «Клим-Клим-Клим!» — немовби вже били на дзвіниці тихе подзвіння на впокій Климкової душі: «Клим-Клим-Клим!»
І коротка тиша розпанахалась тоді прикро стурбованими голосами:
— Не дамо Климка на поталу! — гукали одні його прихильники.
— Нєх жиє! — вимагали інші, тутешні ж таки, мирославські поляки, працьовиті ремісники або городники, що їм до серця припали кумедні халепи відважного й дотепного Климка, гемонського лобуряки, що так сміливо кпив з усіх панів на світі. — Нєх жиє Клим!
«Клим-Клим-Клим!» — линуло від кобзаря Цабекала.
— Але ж йому пора вмирати, — відкараскувався Прудивус.
— Навіщо ж умирати!?
— Так Богові вгодно, — і знов чути було той самий тихенький дзвін: «Клим-Клим-Клим!» — і це шарпало душу.
— Смерті не відперти! — одбивався Прудивус, хоч йому й самому, чи не найдужче за всіх, не хотілось порішати свого Климка. — Та й чого це ви за тим Климком так побиваєтесь?
— Свята душа, бач!
— Та він же харцизяка.
— Дарма!
«Клим-Клим-Клим!»
— Він же й лобуряка, той Клим.
— Дарма! — знов гукали з товпища глядачів.
— І все ж у нього — не по-людському: руками дивиться…
— Дарма!
— …Очима лапає!
— Дарма!
— Над сміхом плаче.
— Дарма!
— Над сльозами сміється…
— Дарма!
«Клим-Клим-Клим!»
— Та й брешко він…
— Розумний бреше, щоб правди добуть. Дарма!
— Дарма, корчма, що п’яних чортма?!
— Вам смішки, а мені — нітрішки! — І справді-таки, спудей-бідолаха вже й не знав, як вестись далі: шкода було й Климка занапащати, але й снаги вже не стало — щодня вигадувать нові та нові задля нього пригоди. — А в кожному сміху — свій плач.
— Дарма!
— Оце яка напусть напустилась! — І Прудивус нарешті погодився: — Дарма то й дарма! Нехай-но Клим ще трохи поживе: одну пригоду…
— Одну?
— Однісіньку!
І Тиміш Прудивус, скінчивши в той день виставу, мерщій подався додому, поспішаючи знайти для свого Клима нові халепи, нові дотепи й жарти, а мирославці, наволікши на молодого драматурга таку пеню й розуміючи, як ми сказали б нині, труднощі творчої праці, щедро накладали на віз лицедіям хліба, збіжжя, манаття і грошей, а протягом двох тижнів потому чималенько щодня платили лицедіям, аби б якнайдовше відволікали тії зустріч Климка з неминучою смертю.