Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
Від тієї ночі, коли хлопці виявили табір, там сталися великі зміни — під горою стояло уже не три, а двадцять один намет. Замість кількох вільновідпущеників, які піклувалися про родину володаря, тепер, коли сюди приїхали найзнатніші ватаги багатьох племен, по всіх відногах і верхівках скель навколо таборищ стояли на варті добірні воїни.
Про всі ці невтішні зміни було розвідано першої половини ночі, й тому Улд Біска все ще утримувався від простого первісного плану — одним нестримним ударом повалити заскоченого зненацька ворога й розтрощити його.
Розсіявшись по околиці ще надвечір, туареги повинні були, поки світив місяць, вистежити вартових, не пропустивши жодного, який міг би навіть з найвіддаленішого поста зчинити тривогу.
Нарешті близько полуночі Улд Біска одержав точні донесення: майже сотню знатних шаанбів, чоловіків і жінок, які сплять під чорними вовняними наметами навколо свого головного начальника Бен Манзура, сторожуть тридцять сім вартових.
— Передчувають щось лихе, — зауважила султанша, здивована такою кількістю. — Треба подбати, щоб жоден з них не втік, інакше ми не вийдемо звідси живі.
— Нічого не передчувають, дорога моя господине, інакше вони не спали б отак спокійнісінько. Коли б їхні вивідачі викрили нас, то вони покликали б племена із резерву і вдень знищили б наш загін.
Улд Біска на якусь мить задумався, потім мовив:
— Братове! Бен Манзур може покинути взавтра таборище й рушити ще глибше до хебки, а може податися назустріч воїнам Ель-Голеа, бо не виключено, що ввечері він одержав повідомлення про їхній поквапливий похід. Для нас і те й те повинно бути пересторогою й наказом: «Сьогодні або ніколи».
— Ти сказав: сьогодні, Улд Біско! — твердо відповів його вірний товариш Серада. — Ти ж знаєш, що мій брат Шекукад наклав головою за нашого аменохала, коли намагався визволити його з уаргельської фортеці. Я заприсягнувся, що не розпалюватиму вогнища й не їстиму м'яса, поки за голову Шекукада не матиму принаймні дві голови цих брудних свиней!
— Облишмо розмови! Ти підеш, Серадо! Ти здобудеш голови двох вартових, які охороняють вхід до долини з півночі. Хто візьме на себе решту?
Закутані лицарі виступали наперед один по одному й оддавали своїм імргадам щити та списи.
— А чи не було б, Улд Біско, краще на кожного вартового послати сьогодні двох наших хоробрих воїнів? — запитала султанша.
Почувся тихий гомін незадоволення.
— Чи ти не знаєш нашу відвагу та спритність? — відповів за всіх Улд Біска, заступаючись за цвіт своєї країни.
— Я не сумніваюся щодо вас, брати. Але зважте на те, що навіть камінчик, який скотиться із скелі, може занапастити героя. А ти ж сам сказав: сьогодні або ніколи! Ми всі гаряче бажаємо: не ніколи, а сьогодні, сьогодні, сьогодні!!! Один-єдиний вартовий може криком переколошкати весь табір! А вас у мене тільки сотня. В пустелі ви варті тисячі воїнів, але в ущелинах чужої країни ви зможете тільки вмерти, як велетні, в боротьбі з у сто разів численнішим ворогом. Ось що я маю на мислі, прагнучи сьогодні вашої й моєї перемоги!
— Гаразд! Брати, адже султанша — жінка, а значить, обережніша за нас. Та ще й цей бій — її бій, за її безмежне горе!
Сімдесят чотири воїни жеребкуванням визначили, хто матиме честь першим знищити охоронців. А коли б цей воїн загинув, то його має заступити інший, який стежитиме за двобоєм із засідки.
Опівночі воїни вирушили до Бен Манзурового таборища. Вони не брали з собою зброї, крім кинджалів, які кожен туарег прикріпляє залізними браслетами до зап'ястя.
Улд Біска вислав слідом за ними ще двох зв’язкових, котрі здаля стежили за тим, як далеко просунулися окремі групи. Таким робом ватаг дав завдання всім своїм наймолодшим, найхоробрішим і найспритнішим воїнам.
З двох віддалених резервів Улд Біска одібрав п'ятдесят чоловік для атаки в ту вирішальну мить, коли місяць сховається за гори і на дно долини на кілька хвилин впаде непрозірна темрява.
Все мало відбуватися в цілковитій тиші. Зв'язкові один по одному доповіли, що всі воїни зайняли позиції.
Улд Біска вклонився султанші й від тієї хвилини почав уже сам керувати ударними силами, що, розсіявшись, підповзали до ущелини.
Тільки-но місяць зник і густа передсвітанкова темрява впала на сивуваті скелі хебки, здалеку почувся таємничий орлиний клекіт — ніби. хтось порушив сон хижака.
Вартові шаанби, які сиділи, схрестивши ноги й тримаючи рушниці напоготові, притьмом підвелися. Вони напружено вдивлялися в пітьму — адже кожен пастух запрошки відрізнить справжній орлиний крик від наймайстернішого наслідування.