Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
Від того починали боліти очі. Нікому не хотілося розмовляти.
Так вони тюпали до одинадцятої години ранку, а потім навіть слухняні віслюки вперлися і не захотіли йти далі. Довелося пустити їх пастися в затінку навислої скелі. Про їжу не думали. Вкрай змучені спекою хлопці незабаром заснули міцним сном.
О третій годині, трохи відпочивши, рушили далі. А о п'ятій вгледіли кляту гору Рас-Могабула…
Ісмаїл сказав, що їм пощастить, коли вони дістануться до гори ще завидна. Але попри всі зусилля, хлопці не змогли до неї доїхати. Швидко впала ніч. До смерті зморені мандрівники поїли й почали лаштуватися до сну біля прив'язаних віслюків. Аж раптом у глибокій темряві блимнуло червоне сяйво.
Коли б день забарився лише на півгодинки, вони б зіткнулися з тими, хто там, глибше, в ущелині, на когось чигав. Ісмаїл хотів потихеньку відв'язати віслюків і повернути назад, та Гасан стримав його:
— Адже ми їхали сюди, щоб подивитися на цих розбійників! Тепер якраз темно хоч в око стрель, та й місяць сьогодні, напевно, вийде не раніше як опівночі. Ми з Карембу потемки поповземо до вогнів. Може, почуємо щось. Коли вже ми так нерозважливо подалися в розвідку, то принаймні хоч дізнаємося, що то за люди й чого вони тут шукають. Передчуваю, що нас чекає несподіванка…
— Гаразд, — погодився Ісмаїл, аби хлопці не подумали, наче він боїться розбійників, — я поведу віслюків слідом за вами. Нашим сигналом буде крик пугача. Адже Карембу вміє добре наслідувати пугача!
Обидва набили рушниці й, тримаючи їх напоготові, босоніж поповзли по гострому камінню, яке тепер було не таке гаряче, як удень.
Не минуло й чверть години, як вони побачили велике вогнище. У червонястій заграві ясно вирізнялися три великі чорні вовняні намети, поставлені по-арабськи трикутником. Саме тієї хвилини якісь люди принесли гілки, кинули їх у вогонь і з палаючими смолоскипами підійшли до найвищого намету.
— Ні, це неймовірно! — злякано прошепотів Карембу. — У ватага цих підлих мерзотників такий великий намет…
Коли ж спалахнуло нове вогнище, стало краще видно великий чорний вовняний намет із зеленою завісою, які звичайно напинають у степу тільки головні шейхи наймогутніших і найчисленніших пастуших племен.
І майже водночас Гасан розпізнав у спалаху вогню кілька чорних облич з орлиними носами. Шаанби!
Поміж чорнолицими перед наметом сидів велетенський на зріст білий чоловік у білому просторому бурнусі наїзника з марокканським каптуром, опущеним на очі. Можливо, то був гордовитий володар табору. Ліворуч од нього сів білий хлопчик з чорною єгипетською фескою на голеній голові, а позаду вмостилися жінки в синюватому та зеленавому вбранні, з немовлятами на руках.
Юні розвідники почали відповзати назад і мало не наштовхнулися на Ісмаїла та трьох віслюків, що тихо жували жуйку.
— Обійдемо табір і непомітно, підкрадемося згори. Їм і на думку не спаде, що ми дивимося їм у казан!
Швидко домовившись, хлопці знову поповзли. Зненацька Гасан підсковзнувся і мало не полетів у безодню, обідравши до крові руки об гостре каміння. Але він навіть не зойкнув.
Десь за півгодини хлопці були вже біля низенького прискалка — першого з численних східців гори. На височині чотирьох метрів від табору зупинилися.
Від вогнища долинав плач дитини, яку заколисувала мати.
Згодом жінки ввійшли в намет, а чоловіки лишилися біля вогнища.
Гасан і Карембу розуміли, що пастухи на когось чекають.
Раптом тиху ніч розітнуло пронизливе шакаляче виття. Од вогнища відповіли. Ці голоси лунали знову й знову. Потім з чорної ночі виринули чоловіків тридцять з верблюдячими сідлами на головах.
«Мир вам! — привіталися прибулі І вам! — пролунала відповідь.
— Чи тут великий шейх Мухаммед-бен-Манзур? — голосно й шанобливо запитав ватаг вершників.
Карембу стис Гасанові руку так, що хлопчина, па смерть переляканий, мусив був боляче закусити губу, аби не скрикнути.
— Що ви принесли шейхові Мухаммедові? — озвався білий велетень і гордовитим порухом руки відкинув каптур з чола, щоб прибулі впізнали його.
— Слава аллахові, милостивий пане наш, що ми в цій темряві знайшли тебе ще сьогодні! — радісно вигукнув ватаг вершників. — Я Ахмед-бен-Улад-Сіді-Гадж-Ягія-бен-аль-Мадгі!
— Сине Мадгія, внуче кайда з Ель-Голоа! Сердечно вітаю тебе! Вітаю також усіх, хто щойно приїхав!
Велетень у білому тюрбані швидко підвівся і попри природжену пиху та гордовиту статуру воєводи, не приховуючи радості, попрямував назустріч вершникам.