Міцний кулак туарегів

Ісмаїл пояснив, що не він, а ель-атеуфський толба вибере для нього наречену. І то не довільно, а з-поміж його далеких родичів. Жоден мзабіт не може взяти собі за дружину чужинку, так само як жодна мзабітка не може вийти заміж за чужинця. Отже, всі мзабіти між собою родичі. А щоб оті безупинні одруження не призвели до занепаду племені, до хвороб та вимирання родів, окремі толби повинні призначати женихам наречених, а нареченим — женихів з-поміж самих далеких родичів, згідно з суворими шлюбними записами, і то аж ніяк незважаючи на їхні статки та на становище в державі.

Що ж до Ісмаїлового від'їзду до Марракеша, то він не зможе взяти свою жінку з собою, бо мзабіткам суворо заборонено виїздити з країни, поки їм не сповниться п'ятдесят років. Хто ж той закон якимсь робом порушить, того навіки відлучають од релігії і виганяють з країни.

Слухаючи цю розповідь, Гасан збагнув, чому всі мзабіти схожі між собою — кругловиді, усі поспіль кароокі й присадкуваті.

Але Ісмаїл, який навіть і під час своєї розповіді не забував про питання честі й не мав ніякісінького бажання, щоб його вважали за боягуза, раптом сказав:

— Тож завтра на світанку хай будуть готові ваші рушниці та міхи з питною водою на два дні подорожування; про решту я подбаю сам.

І вже цілісіньку дорогу, аж до самого дому, він ні словечком не прохопився про завтрашню виправу.

Наступного ранку, за холодка, на подвір'ї стояло троє чорних віслюків. Хлопці притьмом осідлали їх, навантажили харчі і вирушили на північ.

Їхали мовчки.

Дорога круто здіймалася вгору. А за годину місто разом з долиною зникло на дні глибокої улоговини. Хлопцям здалося, ніби вони раптом загубилися в безмір'ї та безладді цих незліченних долин хебки, у яких хіба що Ісмаїл міг орієнтуватися по непомітних позначках, витесаних на камінних брилах через кожні півмилі дороги.

Тільки тепер Гасан усвідомив, як вони обидва залежать од Ісмаїла. А що, коли б з Ісмаїлом щось трапилося в дорозі? Тоді вони ніколи не вибралися б з цього лабіринте.

Тепер Гасан, щоправда, запізно, шкодував, що вони так нерозважливо жартували вчора, й сердився на Карембу. Адже через його дурість та легковажність вони так безглуздо піддали себе небезпеці. Карембу теж картався. Вчора він і не підозрював, що так розпалить поважного й поміркованого Ісмаїла. Може, відступити? Ні, на це не піде ні той, ні другий.

Ісмаїл сьогодні був не в гуморі, адже тільки він знає страшну небезпеку пустелі, на призьбі якої народився.

До того ж Ісмаїл забобонний і в душі боявся пастки лихого духа, мабуть, куди дужче, аніж ворожого війська.

Ранкова блакить неба тим часом поблякла, над скелями, над глибокими урвищами й над темними кратерами прірв скільки сягало око — затремтіло повітря. Сиве громаддя гострого каміння, на якому подекуди ще досі яскріли острівці трави, починало світитися, наче то був не сивий вапняк, а білосяйний мармур, розжарений у печі.