Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
Та саме в цьому й полягала хитрість! Тепер, коли вартові випросталися, туареги, що причаїлися за три чи п'ять кроків од них, метнулись у темряву. І, перш ніж вартові встигли обернутися, туареги блискавично схопили свою жертву ззаду. Удар кинджалом у груди — і ворог мертвий.
Але кілька шаанбів, почувши фальшивий орлиний крик, замість підвестися, скотилися схилом, потім схопилися на рівні ноги й помчали крізь темряву.
Та тут на них чигали туареги, озброєні короткими легкими списами.
Шум цієї сутички не долинув до сплячих, бо зовнішня варта була розставлена од таборища досить далеко.
Але хтось у таборі, очевидно, ще не спав, бо звідти почувся тривожний голос. Потім на хвилину знову запала тиша.
А тоді високо над долиною завив шакал.
Атака! В долину безшумно вдерлися півколом п'ятдесят найгрізніших воїнів Сахари. Пролунав бойовий поклик, яким туареги завжди розпочинали атаку.
Шаанби, не встигнувши прокинутись, падали під градом ударів страшних залізних списів.
Тільки один чоловік, той, кого страшне передчуття вихопило із сну раніше, спробував утекти.
Напівроздягнений, він кинувся назустріч нападникам. Першого туарега розітнув мечем, другого вбив кулею. Прокладаючи собі дорогу, він ось-ось зникне в кущах… Та Улд Віска, який стояв позаду своїх воїнів, помітив, що сталося. Двома стрибками він наздогнав утікача і, кинувши списа, пришпилив його до землі.
А за якихось чверть години розвиднілося.
Гінець приніс султанші звістку про цілковиту перемогу.
Фетум у супроводі трьох хлопчиків та охоронців під'їхала до місця страхітливого бойовища.
Вона дивилася на людське лихо, тамуючи жах. І довго, довго, бліда, з тремтячими вустами, подумки прикликала собі на допомогу мстивість.
Потому наказала спокійним голосом:
— Огляньте те, що хвилину тому було помешканням цих мерзенних вовків.
Чоловіки, що з'юрмилися коло неї, почали мовчки зривати шмаття повстини. Під уламками ватагового намету поміж двома міхами з водою лежав хлопчик років десяти.
Туарег підняв хлопчика. На дитині не було навіть подряпини.
Наказ, за яким увесь табір ворога мав бути знищений, змушував воїна звести вгору свого меча…
— Стривай! — гукнув Улд Біска, поспішаючи сюди з іншого кінця табору. — Ти знаєш Бен Манзура? — спитав він хлопця.
Хлопець втупив гордовиті чорні очі в замаскованого чоловіка, а тоді твердо відповів:
— Ти питаєш про мого батька!
— Де він? — грізно запитав ватаг.
Дитина озирнулася. Аж побіля кущів побачила того, хто лежав, пронизаний списом.
— Там! Він повернувся по мене. Хотів забрати мене звідси. Але не встиг. Удар, який влучив його в руку, повалив нас обох. Тоді він вискочив з намету раніше, ніж я… Ось його кров…
І хлопець, у якого сльози застелили очі, затулив обличчя рукою. Всі побачили на рукаві кров його батька.
— Хто кинув цього списа? — запитала серед мертвої тиші Фетум.
— Я! — відповів Улд Біска, і в голосі його почувся подив.
Фетум од хвилювання пополотніла. Трохи перегодя, коли запаморочення минуло й султанша знову опанувала себе, вона промовила гордовитим, проте глибоко схвильованим голосом:
— Брати! Цієї знаменної ночі у нас з'явилися незліченні смертельні, страшні вороги. Адже ви знаєте, що багато хто з оцих шістдесяти шести чоловіків, яких ви спровадили до пекла, належали до найзнатніших шаанбських родів. Тому я як ваша володарка наказую пощадити дитину. Записано, що шляхетний вчинок веде за собою інші шляхетні вчинки. Збирати врожай може тільки той, хто посіє зерно!
Воїни похилили голови. Вони мовчки принесли тіло грізного Бен Манзура, щоб урочисто покласти його до ніг жінки, беззбройного чоловіка якої він недавно наказав підступно вбити.
Фетум зійшла з сідла й, стиснувши посинілі вуста, довго нерухомо дивилася на того, хто був причиною її безмежного горя, а тепер лежав мертвий на голому, гострому камінні.
— Я твоя, Улд Біско, — промовила вона згодом. — Я, Фетум, дружина аменохала, якого підступно занапастив оцей негідник, триматиму знаки влади наших гір доти, доки посаджу у ватаговому наметі володаря, якого народила!
Проте туареги не могли гаяти ані секунди — за кілька хвилин мало зійти сонце і могли з'явитися гінці та вивідачі з навколишніх шаанбських таборів.
— Уперед! — твердо наказав новий султан Улд Біска.
Воїни підбігли до верблюдів.
— Уперед! — вигукнув новий володар Ахаггару.
Незабаром гарках уже ввійшов у горловину ущелини.
Перед Гасаном у сідлі сидів син Бен Манзура.