Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
Воїни поквапливо рушили до вузької й стрімкої улоговини, пробитої у хебці зимовими потоками. Улоговина сполучала дві просторі долини й значно скорочувала путь.
Верблюди могли просуватися тут лише рано-вранці, коли сонце тільки-но сходило і потому ще годину освітлювало дуже нерівне дно улоговини. Та й тоді тварини мусили іти одна за одною, бо улоговина в багатьох місцях була така вузька, що два верблюди не могли розминутися.
Повернення скидалося на втечу. Попереду їхав дозор на чолі з Улд Біскою. А тому що султан боявся, аби під час поквапливого відступу на гарках не наскочив зненацька ворог, то наказав триматися так, щоб усіх було йому видно.
Вершники нетерпляче ждали, поки сонце, що саме сходило, освітить дно улоговини. Нарешті каміння спалахнуло в жовтогарячому сяйві, й Улд Біска мовчки кивнув. Наступної миті він перший поїхав проти сонця, решта мовчки рушили за ним.
Гарках поволі рухався назирці за ним. Тварини, відчуваючи небезпеку, занепокоєно щулили вуха й ступали тихо, аби не викликати ані найменшого шуму, який стократною луною відбивався у цьому скелястому хідникові…
Раптом верблюдиця Улд Біски зупинилась, і ватаг відчув, як вона затремтіла. Сонця при вході до улоговини не було.
Хтось, кого не можна було розпізнати, ввійшов крізь той вхід і власною тінню закрив доступ світлу.
— Що робити? — насупився ватаг.
Довга низка верблюдів зупинилася. Розумні тварини не здійняли крику.
Раптом Улд Біска став на горб верблюдиці і, розгледівши в себе над головою розколину в горі, щосили загнав туди залізного списа. Ага! Десять вершників усе зрозуміли й миттю зробили те саме. Застромлені одне біля одного списи утворили своєрідну драбинку. У скруті туарег на диво спритний і винахідливий. Двоє вершників, стоячи в сідлах, підсадили третього. Нові списи впиналися в ледь помітні розколини у вапняку, і ось уже воїни, як природжені верхолази, видряпалися на перший карниз. Знизу їм подавали все нові й нові списи. За кілька хвилин юнаки вже мчали над карколомним урвищем назустріч небезпеці.
На самому кінці вузесенької тераси, сховавшись за зеленим кущем і зіщулившись, наче гірські барси, вони нерухомо чекали на ворога.
Нарешті ворог виринув із сутіні. Це був вершник.
Кінь під ним ставав дибки й пручався, тож вершникові ніколи було глянути вгору.
Туареги з першого погляду визначили, що чудовий білий арабський жеребець уже давно зачув верблюдів — верховий кінь у пустелі ненавидить мегерів, — зачув, звичайно, він і людей. Відвертий опір тварини проти свого господаря свідчив про те, що вершник не тільки не власник цієї благородної тварини, але більше того — він взагалі вельми недосвідчений наїзник і, мабуть, думав, що кінь боїться тісних гірських ущелин.
Туареги, котрі висіли над прірвою, одразу ж зміркували, що той чоловік може бути лише з наїзників, які прибували з глибини пустелі від Ель-Голеа на допомогу шейхові Шаанби. Він, певно, сподівався уздріти незабаром пишний шейхів табір і почував себе в цілковитій безпеці, дбаючи тільки про свого полохливого й неслухняного коня.
Молодий Тазз красномовно змахнув грізним залізним списом. Решта наслідували його приклад.
— Уллаг! — вигукнув Тазз, і сім списів просвистіли в повітрі.
Наче семираменний камертон упав на камінь — задзвеніла криця. Довгі металеві тростини вп'ялися в землю попереду й позаду коня, так близько одна від одної, наче з чистого неба впала залізна кліть. Чоловік і кінь під ним завмерли.
Тоді молодий Тазз схилився над прірвою й приглушено гукнув:
— Тільки-но спробуй відкрити рота, зробимо з тебе решето.
Ось тепер посинілий бранець з болісним зусиллям звів угору налиті кров'ю очі й побачив темно-сині силуети, наче вбрані в блискуче синювато-зелене пір'я. Ці безликі силуети незрозуміло як висіли на кущі високо на прямовисній горі.
— Гууа ллагу елладзі ла ілага ілла гууа! — злякано забелькотів бранець. — Бачу тричі клятих дияволів, які приходять з пекла…
Він уже чекав, що наступної миті вони розплатають свої перетинкові крила й злетять на нього, як стерв'ятники на мертвечину, щоб видзьобати йому очі, вирвати печінку й серце. Він схопився за голову й сховав її в гриві коня. Але дияволи, певне, втішалися з його смертельних мук. Коли ж він знову глянув угору, то побачив, як один диявол саме спускався, наче мавпа… Він розгледів, що той спускається по вірьовці, якою зв'язують верблюдів. Легко, мов кіт, джінн скочив з височини п'яти сажнів позаду бранця на коня.
Нажаханий арабський кінь одним стрибком перескочив три списи, а вершники гепнули об землю, аж загуло.